Що ж робив кош у той час, коли на правому боці Дніпра йшла різня іменем Запорожжя та російської імператриці, під проводом кількох відчайдушних голів, проводилось фактичне відділення західної половини України від Польщі, з якою ця країна давно була поєднана політично? Як виявляється, кош нічого не робив, без сумніву, вважаючи, що то не його справа втручатися у внутрішні негаразди іншої держави, хоч ці негаразди, як виявилося згодом, і виходили в основному із Запорожжя.
У 1768 році Запорозька січ переживала один з найважливіших моментів свого історичного життя. Тоді для неї вирішувалося питання життя і смерті, тобто питання її політичного існування. У Москві зібралися представники усіх частин держави, усіх станів і від усіх окремих політичних одиниць і народів, що входили до складу російської імперії, для участі у комісії, височайше затвердженій на предмет складення нового уложення (кодексу) Росії. З діями цієї комісії для Запорозької січі з’єднувалося її політичне бути чи не бути, тому що й запорожці відправили до цієї комісії своїх депутатів. Між тим, за всіма ознаками, не можна було нічого доброго очікувати для Запорожжя. Нові сили, що заявили про себе на півдні Росії, видимо, починали заїдати старе, віджиле Запорожжя. На тому півдні Росії Запорожжя і Малоросія не залишалися вже єдиними володарями тих країн, а там, ніби з-під землі виростала нечувана доти "Нова Росія". З різних слов’янських, німецьких і турецько-молдавських країн товпилися туди переселенці і захоплювали вільні безкраї простори, по яких колись гуляли тільки запорозькі козаки. Ці різноплемінні прибульці мало того, що захоплювали землі, які запорожці вважали своїми, але й захоплювали саму волю запорожців, їхні вольності і все, чим вони "з віків" дорожили. До всього цього на запорозьке військо сипалися звинувачення від цих прибульців та їхніх начальників, як російських, так і німецьких і сербських. Запорожці справді бачили, що це був "мішок", у який "росіяни хотіли прибрати Запорожжя", і тільки "не знали, як зав’язати той мішок". На довершення зла у самому війську, під навісами "куренів" і на військових радах пішла незгода. Ми вже говорили, що кошові отамани, залякані московською та німецькою суворістю, самі ставали надмірно суворими до вільного козацтва. Нові люди завелися й на Запорожжі: Калнишевський, який шість років тримав козаків на сильно натягнутій вузді, сам заводив нові порядки і російську субординацію, а старих курінних отаманів обурював проти себе тим, що й до них ставився грізно, по-московськи, обмежив їхню патріархальну владу, що часом доходила до жорстокості. Ці батьки-отамани не сміли вже як раніше, "вбивати всмерть" своїх козаків на свій розсуд, не сміли садовити без суду добрих молодців на кіл ("на гостру палю"), не могли навіть бити їх біля ганебного стовпа киями: на все потрібний був формальний суд і формальний вирок війська з конфірмацією начальства. Козаків карали вже за те, за що раніше нагороджували іменем "славних лицарів" — і лицарі вже з острашкою пускалися на війну заради слави Запорожжя, тобто у гайдамаччину. Отже, між козаками накипало невдоволення, яке у 1768 р. вилилося бунтом, а слідом за ним ще одним, коли "кілька буйних голів забушувало і підняло зброю на кошового і військового старшину".
Ось серед таких неблагоприємних умов застала Запорожжя уманська різня. Офіційно воно, видимо, нічого не знало про підготовку загальної гайдамаччини, а якщо й доходили якісь звістки, то від’їзди буйних голів у Польщу сприймались як звичайне гайдамацтво, що повторювалося з року в рік. Про загрозу Мельхіседека, що він і без запорозького війська розправиться з поляками, та й Запорожжю помститься, воно, як видно, забуло. Про "освячення ножів" Запорожжя також, треба думати, нічого не знало офіційно. А між тим вже почалася кривава розправа іменем Запорожжя і Росії, і у кількох губерніях вже лилася кров. Та ось у травні кош отримує рапорт полковника бугогардівської паланки Мойсея Головка, що "5 травня, їздивши у справах у пониззя річки Буга і вверх по Інгулу, дізнався він від кількох козаків, що з Інгульського відомства понад 30 козаків пішки відправились у Польщу, і коли їх питали, куди вони йдуть, ті відповідали: "Куди нам Бог дасть, туди й підемо". Потім надійшов до коша другий рапорт від іншого паланкійського полковника — Федора Великого, з прогноїнської паланки, що на другому боці соляних озер Прогноїв, поблизу Кінбурна, "рибалки, залишивши своїх господарів, йдуть на турецький бік ріки Буга, на Кисилівку і Гордієву балки, де складають чималі чати для гайдамацтва. Господарі не хочуть про це говорити, а між тим полковникові і старшині ці люди загрожують, отже, без допомоги коша жити там вже неможливо".
Для Запорожжя подібні звістки — не новина. Вже кілька років з початком весни воно відряджало на ціле літо козаків у той бік, звідки зазвичай виходили на Польщу гайдамаки, саме у бугогардівську паланку. Протягом кількох років сам отаман відправлявся іноді з військом для винищення гайдамацьких гнізд, особливо на річці Буг. Так вчинило Запорожжя і тепер. Воно негайно відрядило від усіх куренів по кілька чоловік для організації роз’їзних команд і вислало ці команди на підкріплення бугогардівської і прогноїнської паланок з наказом, заснувавши по всій польсько-турецькій межі суворий кордон, втікачів і бродяг зупиняти і до Січі посилати, а куреням ні в якому разі у Польщу і ханську область своїх козаків не відпускати. Як ми згадували вище, на цей кордон був посланий особливий таємний агент для "політичного нагляду" за ходом прикордонних справ. Це був полковий старшина Галицький, свідчення якого про розорення гайдамаками Балти і відвідання ним гайдамацької стоянки ми наводили вище. Втім, результати "політичного нагляду" Галицького за тим, що відбувалося у прикордонних областях і що зробила там гайдамаччина, приспіло до кошу тільки тоді, коли гайдамаччина вже майже не існувала, задавлена у Польщі російськими військами.
З початку травня до початку липня Запорожжя абсолютно нічого не знало офіційно про те, що у той час відбувалося в Польщі, хоча у приватному порядку не знати воно не могло, бо знали про це запорожці і йшли цілими десятками до Польщі попрацювати разом із Залізняком. Але тільки отримавши ордер Воєйкова про те, що у польській Україні бунт, яким заправляє Залізняк, котрий називає себе полковником запорозького війська і цим завдає "чимало ганьби і безслав’я всьому війську запорозькому", що у польському заколоті беруть участь до ста запорозьких козаків, — кош захвилювався і почав збирати відомості про польські події. Звинувачення, висловлене Воєйковим кошу, було надто важливим для Запорожжя з огляду на постійні підозри російського уряду у потуранні гайдамакам з боку Запорожжя, щоб не занепокоїтися серйозними наслідками такого звинувачення. І насправді, зібрані кошем відомості підтверджували, що польський заколот був піднятий стільки іменем Росії, скільки й іменем Запорожжя.