— Стійте! Якщо ви добрі люди, ми вас не займатимемо.
— Йдіть до бісової матері, москалі прокляті! — кричали гайдамаки. — Вам нас не спіймати.
— Поверніться! — знову кричали козаки, — щоб не вчинилося даремного кровопролиття. Ми у вас стрілятимемо.
Втікачі, "неподобно лаючись", продовжували відпливати далі. Козаки дали по них кілька пострілів, "та за віддаленістю шкоду розбійникам вчинити вже було неможливо".
Ті ж, що були взяті у полон, говорили, що вони зовсім не гайдамаки, а що за ними приїздив "польського пана писар" і найняв їх усіх на "заробітки". Як би там не було, їх як підозрілих людей козаки здали, куди слід, і відправилися у дальші роз’їзди.
Це вербування гайдамаків у російській Україні емісарами гайдамацьких зграй доводить, з одного боку, що гайдамаччина користувалася однаковим співчуттям народу в обох У країнах, з іншого — що чоловіче населення польської України, без сумніву, все відгукнулося на заклик Залізняка, якщо доводилося вербувати нові партії у Гетьманщині. Гетьманщина ж і сам Київ з околицями, як ми бачили вище, поставляли гайдамаків і в зграю ватажка Найди.
У той час, коли козацька роз’їзна команда повернулася від Крилова уздовж польського кордону у напрямку до річки Синюхи, їй випав ще більш значний випадок, ніж описаний вище. Козаки їхали тепер тією смугою землі, якою, зазвичай, у минулі роки гайдамацькі зграї вривалися у польську Україну. Довго вони їхали степом, перерізаючи широкі "сакми" або степові стежки, протоптані кінськими копитами. Ніде не було ані житла, ані слідів "косовищ" чи орних земель — все був рівний степ, подібний до нашого маницького, додає Калмиков. Козацькі коні, хоч і звикли до донських степових переходів, вже почали стомлюватись, бо ніде не було ні річок, ні озер, ні окремих водопоїв. Надвечір вони помітили за характером місцевості, що десь близько вже має бути вода. І насправді, два козака поскакали уперед і невдовзі повернулися із звісткою, що бачили пасовисько і на ньому "у триногах" спутаних коней, а біля самого водопою "на зразок майдану сиділи і пили невідомі люди, за одягом — не татари і не чумаки, запорозькі хохли" і "число цих людей безпечне".
Цілком справедливо вважаючи, що то були гайдамаки, козацький загін вирішив вдатися до хитрощів, аби, "не втративши ані пижа", захопити їх живцем, подібно до того, як вони захопили уманський табір. Зупинившись на тому місці, де козаків спіткала ця випадкова зустріч з невідомими людьми, начальник козачої команди (ім’я його нам невідоме, бо Калмиков називає його просто Захаром Івановичем) відправив до них, ніби для переговорів, самого Калмикова, який був тоді хорунжим, і з ним ще одного козака. Посланці прив’язали до піки ("дратовища") білу "ширинку" (рушничок) замість парламентського прапора, і під’їхали до того місця, де сиділи невідомі люди. Побачивши козаків, ті підскочили і кинулись було до коней, та вгледівши удалині білу хустину, зупинились і закричали:
— Що за люди?
— Козаки з Дону, — відповідали ті.
— Для чого ж ви у степу без дороги їдете, куди і навіщо?
— Їдемо у Польщу за наказом.
— За яким наказом і за кого стоїте?
— За наказом царським і стоїмо за російських людей.
— Йдіть до нас, — сказали гайдамаки, — якщо ви люди добрі, ми вас приймемо і разом поїдемо.
Посланці донських козаків під’їхали ближче. Гайдамаки запросили їх "у коло".
— Так то правда, нібито Росія Польщу під свою руку прибрати хоче? — запитували гайдамаки.
— Істинна правда, — відповідав Калмиков, бажаючи цих запитальників увагу привернути.
— А у нас чулося, що це брехня, хоч до цього говорили й те, що государиня цю справу у секреті тримає, щоб на неї іноземні королі нічого сказати не могли б, — зауважив один з гайдамаків.
— А ваша команда за якимось наказом у поході? — спитав Калмиков.
— За наказом, і той наказ секретний, — відповів гайдамак.
— Секретний був, а нині вже не секретний, — втрутився інший гайдамак. — Кажуть, що у польських землях наші більше тисячі поляків і жидів вирізали.
Козацькі посли ясно бачили, що це гайдамаки, і оскільки їх було небагато, за висловом Калмикова, "безпечне число", то посланці утвердились у думці, що цих гайдамаків можна буде захопити живцем, "не втрачаючи ані пижа". Та все ж таки було утруднення: як звести обидва загони, щоб не викликати у гайдамаків підозри. Та гайдамаки самі розв’язали це питання.
— У вашій команді багато коней? — спитали гайдамаки.
— Сто коней, — відповів Калмиков.
— А при кому вона перебуває?
— При сотнику.
— За військовим звичаєм мені під рукою сотника було б не без образи, — сказав той з гайдамаків, хто, мабуть, керував загоном. — Хоч би ми й пішли далі разом, тільки сотник хай свою сотню веде, а я — свою, і у наші військові порядки сотник хай не мішається.
— Правда, правда, — загомоніли інші гайдамаки, — у вас свої порядки, у нас свої.
— Ми ваших порядків ламати не будемо, відповів на це Калмиков.
Так благополучно закінчились урядові переговори. Залишилося тільки з’єднатися обом загонам.
— Наші коні без води стомилися, — сказав Калмиков. — Чи можна нашій сотні до вашого водопою підійти, щоб коней остаточно не заморити?
— Якщо ви люди добрі і з нами в одну думку, то й водопій наш для вас не заборонений, — відповіли гайдамаки.
Однак, з обережності вони залишили у себе заложником Калмикова, а другого козака послали за сотнею, яка залишилася у степу, очікуючи завершення переговорів. Повернувшись до своєї сотні, козак об’явив, що невідома команда послана за "секретним наказом" у Польщу, по всіх ознаках це гайдамаки, яких він нарахував 43 чоловіка і які погоджуються з’єднатися з сотнею козаків.
Козаки відразу направилися до водопою. Гайдамаки зустріли їх вже верхи, з піками напереваги і вишикувавшись за козацьким звичаєм "лавою". Коли начальник козацької команди, разом з іншим хорунжим, виїхав наперед, начальник гайдамацької зграї також виділився з своєї "лави" і вони наблизились на досить близьку відстань.
— Ми хочемо бути з вами заодно, — сказав козацький сотник. — Вам дороги у польській землі відомі, а ми у Польщі, як в темному лісі блукаємо.
— Ми вам дорогу вкажемо, — відповів гайдамацький начальник.