З відомостей, які доводить до нас Тучапський, видно також, що напередодні облоги Умані там знаходився пруський офіцер, який прибув туди для купівлі коней в Умані, і з цим офіцером було ще п’ятдесят прусаків, але, не бажаючи брати участі у захисті міста, всі вони вийшли з Умані на той бік, де не було атакуючих гайдамаків. А Кваснєвський стверджував, що цей пруський офіцер, не маючи можливості повернутися додому через бунт на Україні, сховався було в Умані, але побачивши, що місто збираються віддати гайдамакам, наказав своєму загонові вибиратися звідти таємно, вночі через отвір у палісаді, куди й проїхали по одному на конях, залишивши напризволяще місто з таким поганим начальством і з усіма ознаками того, що там легко загинути.
Отже всі сучасні свідчення підтверджують тяжкі звинувачення, що звалилися на голову Младановича, хоч звинувачувати тільки його у загибелі Умані так само несправедливо, як і перекладати усю відповідальність за пролиту кров на Залізняка чи Мельхіседека. У таких історичних явищах, як гайдамаччина чи уманська різня, за законом історичного витоку подій з умов життя ніколи не може бути відповідальною одна особа, і різня була б і тоді коли б ні Залізняка, ні Мельхіседека зовсім не існувало. Польські письменники звинувачують Младановича, але не в тому, що він не стратив Гонту, коли на нього впала підозра і таким чином не відвернув наступної зради уманських козаків. Він не насмілився, можливо, відняти життя у Гонти тому, що боявся дражнити народ, серед якого ім’я Гонти було популярним і авторитетним. Він, можливо, й тому не стратив Гонту, що не був впевнений у його злочинних відносинах з Залізняком. Але, на думку польських письменників, він повинен був принаймні затримати Гонту в Умані і забезпечити місто як воєнними припасами, так і водою, що було цілком у його владі. У всякому разі його помилки прискорили загибель міста.
"Але хто ж, — вигукує один з обвинувачів Младановича, а саме Липоман, — крім найвищої істоти, вільний від помилок? Людям легше судити про справи своїх ближніх, однаково смертних, ніж передбачити події, що можуть відбутися. Адже Младанович не хотів загибелі собі й своїм близьким, а також іншим — стількох тисяч людей. Він чинив, як людина, і помилявся, як доводилося помилятися і набагато вище поставленим людям. Він мав підстави вірити Гонті. Це чудовисько виявилося злішим за всіх заколотників, що були до нього. Відняття дружини у Хмельницького, публічне покарання (zbicie publiczne) сина і відняття майна були причиною озлоблення цієї людини і його помсти. Гонта ж був облагодіяний, і Младанович міг сподіватися, що він докладе своє старання, аби розгромити керовані Залізняком зграї і тим зупинити кровопролиття і спустошення. Та, видимо, незбагнений фатум, якого ніхто ні передбачити, ні відвернути не може, затьмаривши людську прозорливість, як це часто буває, для виконання свого суворого приречення, хотів, щоб ті, хто шукав порятунку в Умані, стали жертвою бунтівного хлопства".
Кречетников, розгромивши гайдамацький табір і захопивши значну частину юрби та декого з головних проводирів, розсортував їх за принадлежністю; гайдамаки з польських підданих, як Гонта, Шило, Потапенко, вносились в особливий реєстр з переліком усіх злочинів, а російські гайдамаки, власне, запорожці, вносилися в інший реєстр. Російських підданих у числі полонених було 150 чоловік, їх Кречетников відіслав до Росії, до київського воєнного губернатора Воєйкова для вчинення суду над ними і належної для їх злочинів страти. Примітно, що з російських ватажків гайдамаччини жодного Кречетников не спіймав; всі вони — Залізняк, Неживий, Швачка, Журба, Волошин і Саражин — пішли з-під Умані, коли здогадалися, з якими намірами прийшов до них генерал. Залізняк, без сумніву, розумів, що його справа, незважаючи на золоту грамоту імператриці, була не зовсім чистою, і тому вчасно встиг прибратися у безпечні місця. Польським же підданим, втягнутим ним у свою юрбу золотою грамотою і запевненням у своїй солідарності з Запорожжям і російським урядом, як от: Гонті, Шилу, Потапенку та іншим, він не повідомив про свої сумніви і віроломно кинув їх у жертву російському генералові. Гонта та його наближені сліпо повірили у справжність височайших указів, приведених їм Залізняком, і берегли ці укази як підтвердження справедливості своєї справи. З російських підданих потрапили до рук російських солдатів тільки ті, кого Залізняк не встиг захопити з собою і які, можливо, як Гонта, вірили у золоту грамоту і в союз з Росією.
Цей дивний факт — що усі російські проводирі уманської різні вислизнули з рук російського генерала — мимохіть наводить на джерело народного поговору, що "свячені ножі" були прислані гайдамакам від "велик світ матінки", і що Росія брала участь у піднятті бунту в польській Україні, а потім, коли справа була зроблена, російські воїни шепнули Залізняку, щоб він забирався з Польщі зі своїми найближчими прибічниками у різні. Чутка ця поширилася у народі, мабуть, на тій підставі, що якщо у Петербурзі не згодилися на небезпечні пропозиції Мельхіседека і не дали йому прямого дозволу діяти від імені Росії, то чому людину з такими небезпечними пропозиціями не привели до польського уряду, а дозволили вільно повернутися на батьківщину вигадувати золоті грамоти та підбурювати народ. Якби між російським і польським двором на той час справи велися чисто, то Мельхіседека або затримали б у Петербурзі і здали там на руки польському послу, або відправили б під караулом у Варшаву. А його, між тим, відпустили і, за чутками, мовчазно погодились дозволити йому підняти південно-російський народ проти Польщі. Народний поговір підсилився, мабуть, ще й тому, що під час перебування Мельхіседека у Петербурзі там же готувалися послати до Польщі Кречетникова та інших генералів з військом, щоб захищати права російських дисидентів і воювати з конфедератами. Щоб дати час розігратися народному заколоту польській Україні, щоб позбавити Польщу останньої можливості послати туди і свої війська для придушення заколоту, слід було, як мовилося у поговорі, відволікти сили Польщі на захід від України, тобто почати війну з конфедератами. Воно насправді так і було. Взагалі народне збентеження на користь Росії спалахнуло, ніби ненавмисне, саме у тій частині Польщі, володарі якої — Потоцькі, Браницькі, Радзивілли, Огінські та Любомирські — об'явили себе ворогами Росії і стали на бік конфедератів. Там же у центрі гайдамацького заколоту, в маєтках прихильника Росії, князя Чарторійського, російські селяни і навіть козаки не бунтували, а навпаки, відстояли маєтки свого дідича від гайдамаків. Все це дало нову силу усім народним підозрам, і Мельхіседеку при такій ситуації, залишалося йти додому, придумати указ, розмалювати його золотом і пустити у народ. Якби навіть конфедерати не дали приводу посилати у Польщу російські війська, то їх слід було б послати через необхідність, коли у польській Україні спалахнуло заворушення ім’ям Росії.