Після спустошливих війн Хмельницького, центр Малоросії обезлюдів. Це — правобережжя Дніпра, нинішні повіти черкаський, чигиринський і каневський, або взагалі західна Україна. Що залишилося на правому березі після тих війн, — все перейшло на лівий, російський берег. Столиця того краю — Чигирин — була зруйнована. З вцілілих, колись багатих поселень були перевезені на російський берег навіть дерев’яні церкви, які розбирали і складали на вози. Найпрекрасніша і найбагатша частина Малоросії тепер являла собою пустелю, якою лише вовки-сіроманці нишпорили та орли-чорнокрильці клекотом звірів на кістки скликали. Цю пустелю бачив південно-російський літописець Самуїл Величко у 1705 році проїздом на Волині і, подібно Ієремії пророку, оплакував безлюддя славної України. "Поглянувши знову, пише він, бачив просторі україно-малоросійські степи і розлеглі долини, ліси і великі сади, і красні діброви, ріки, стави, озера запустілі, зарослі мохом, очеретом, непотрібною дядиною. До того ж бачив у різних місцях багато кісток людських, сухих і голих просто неба і сказав собі подумки "хто суть сіє"? Тих усіх, про що кажу, пустих і мертвих надивившись, відболівши серцем і душею, як красна і сповнена всіляких благ земля і вітчизна наша україно-малоросійська у Пустелю стала, забуту Богом, і славні предки наші, які тут жили, у безвісті пропали".
Цю пустелю невдовзі оживили поляки і південноросійські переселенці. Почалося заселення Уманщини та Смілянщини — головного театру дій майбутньої гайдамаччини. Колонізаторами цієї розореної країни стали польські магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Сангушки та інші, хто був тут володарем маєтків до розорення країни. Вони сповістили усій Малоросії, як польській, так і переважно російській, що викликають поселенців на свої вільні, багаті землі, з обіцянкою новоселам пільг від усіх податей та господарських робіт. Це називалося викликати "на волю". Як і поміщики східної України, польські поміщики виставляли на своїх землях хрести з кілочками, що показували, на скільки років дається пільга, і з повішеним на хресті снопом хліба, цепом і серпом.
І ось потяглись українці на вільні землі з усіх місць, де їм було важко жити і де праця не забезпечувала безбідного існування. Хто повертався на батьківщину предків, які покинули правобережжя Дніпра в епоху так званої "Руїни", і селився на "слободі". Хто просто йшов туди шукати щастя, якого він не бачив на російському боці Малоросії. Кого спокушали обіцяні польськими панами довголітні пільги. Йшов на нові вільні землі заповзятливий мужик, тяглася й голота, бігли і нещасні, або, у чомусь маючи провину на батьківщині, хотіли сховати у Польщі свою буйну голівоньку, або просто ті, кого притісняли сусіди, ображали поміщики, словом усі, хто шукають нових місць, нових умов життя і нового кращого добра, як кажуть, добра добувши, кращого не шукають.
На нових місцях приймали і не зовсім чистих людей, як це було і при заселенні Поволжя, особливо іргизьких пустель розкольниками і всіляким набродом, який і складав згодом ядро пугачівщини. У цьому-то почасти й є зовнішня схожість пугачівщини і гайдамаччини, тож у першій, є підстави думати, згодом брали участь деякі з таких особистостей, які брали участь у гайдамаччині, але те, що у понизовій вольниці брали участь чада гайдамаччини, — це вже безсумнівно. "Східці" брали дійову участь у пугачівщині та понизовій вольниці; "східці" ж не останню роль відігравали і в гайдамаччині. Одним словом, і в тому, і в другому народному спалаху позначилося вільне, дике блукання народних елементів, які більш могутньою силою — урядовою регламентацією і тиском поміщицької влади — заковувалися у тісні і не зовсім зручні державні форми. У цих формах, як і у вузьких рамках, не могли вкластися бродяжницькі елементи, тому що ці рамки стискали їх з усіх боків, дихати було ніяк — та це ще півбіди; російському селянину і бідняку не до чистого і вільного повітря, — а їсти часом не було чого, — і ось дикі та голодні елементи розчавили стискуючі рамки і на свою ж голову погуляли на волі і на просторі.
На правому боці Дніпра "східцям" були раді польські поміщики і тому пільгами заманювали їх до себе, і селянин у цих пільгах знаходив собі перепочинок, якого він давно не бачив на лівому боці Дніпра, під братньою рукою малоруських старшин і панів. Залишився переказ, що князь Ксаверій Любомирський дозволив своїм закликалам оголошувати на ярмарках, на торжках, на переправах і народних зборищах, що до нього на вільні землі можуть йти усі, хай хоч і з чужою дружиною і чужими волами — він і тих прийме і буде захищати їх де потрібно. Край вважався надто багатим і казково плодючим, щоб не привабити новосельців, та до того ж пільгове життя, незначні побори і невелика кількість робочих панських днів — все це вабило українську голоту і простолюд. Казна брала необтяжливе "подимне" (з диму), а панщина складала лише дванадцять днів на рік з хати — дивовижно легке ставлення до панів. Землі родили чудово, просторі степи і луги, озера, ріки і ліси давали можливість усім без надмірної праці нагулювати дешеву скотину, тримати багаті пасіки для меду і воску, добувати сало, улюблену приправу південно-російського селянина, і виціджувати достатню кількість бочок горілки. Запорожжя постачало сюди відмінних і дешевих коней в обмін на місцеві продукти і за фабричні вироби, а також предмети розкоші. А фабричні вироби і предмети розкоші давала Польща. Селянину жилося привільно. Шляхта безневинно багатіла. Магнати вибирали скарби з земель, які ще донедавна були "руїною". Польське дворянство, по всьому, не притісняло українця, принаймні, в економічному відношенні: а це вже багато значить. А якщо й була напруженість у моральних стосунках, то український селянин і польський дворянин бачили між собою велику прірву, яка була вирита ще у давнину законом і передсудом, прірву між паном і хлопом, нащадком Сима і нащадком Хама, то цим диким передсудом селяни не ображалися, вони й самі вважали себе нижчими від панів, хоч і дивувалися, що хамська тінь не стає довшою від переходу Хама у дворяни: як би там не було, передсуд, успадкований від дикого стану людства, передсуд про білу і чорну кістку не псував відносин між хамітами і симитами. Правда, між тими й іншими існувала моральна прірва, яку поляки вважали не більш як щілиною, однак селяни не поділяли цієї думки і вважали прірву прірвою. Це вже різниці релігій. Поляки хотіли замазати ту щілину — і ось початок розладу між поміщиками у Західній Україні і селянином, власне у тій частині України, де лютувала гайдамаччина, хоч у решті Польщі селянам було важко жити і набагато гірше, ніж у новоколонізованій Україні, у Смілянщині, Уманщині і взагалі по кордонах з російською Україною.