У такому ось жалюгідному і принизливому стані були володарі польської України, а їхнє військо розганяли російські загони і витісняли з одного місця на інше, коли Залізняк побачив себе главою південних польських провінцій. Друга частина польського війська залишалася при уряді і королі, однак розкидана була по різних місцях чи "оберігала Варшаву від поляків" же, чи у Варшаві утримувала караули. Отже, ця частина також не могла покинути Варшаву, віддавши на волю поляків (дивний і образливий стан країни) і йти рятувати польську Україну від Залізняка, Гонти, Шила, Швачки та ін. Хоч потім третя, мізерна частина польського війська і знаходилась поблизу гайдамацького заколоту, на Поділлі, однак вона була надто безсилою для того, щоб подолати гайдамаччину і упокорити селянські заворушення.
Отже, не було надії ні на свої війська, ні на допомогу Турції: залишалася одна надія — на росіян, які й повинні були втихомирити російський же заколот на польській землі.
Яким чином поляки виклопотали собі допомогу російських військ — звертались прямо до петербурзького кабінету чи до когось з представників російського уряду у Польщі, про це польські письменники говорять невизначено і у загальних рисах, а саме — що польський уряд звернувся по допомогу до російського двору і отримав її. Без сумніву, обійти імператрицю було у клопотаннях про допомогу, це було б всупереч принципам міжнародних відносин якому б не було війську втрутитися без дозволу вищого уряду у внутрішні справи іншої держави, і особливо дивно було російським військам, які воювали проти конфедератів, без дозволу імператриці раптом повернути свою зброю на захист тих самих конфедератів, маєтки і піддані яких жорстоко переслідувались з боку не тільки російських гайдамаків, а й таких людей, як Залізняк, котрі заявляли, що діють від імені імператриці, так само, як діяли зі своїми військами граф Рум’янцев, Кречетников і граф Апраксій. У п. Скальковського ми знаходимо тільки, що цю допомогу випросив у Кречетникова граф Ксаверій Браницький. П. Скальковський говорить, що в епоху цих жахливих подій граф Браницький, головний ворог короля, за звичаєм польських вельмож, які займалися або бенкетами, або політичними інтригами, пригощав у своєму маєтку у Шаргороді (в Галиції) російських генералів — Кречетникова та графа Апраксіна, переможців барських конфедератів (яких Браницький на той час вже покинув), — коли до нього дійшла звістка про те, що гайдамаки заволоділи усією польською Україною і лютують в Умані. Не сміючи послати проти гайдамаків свою дивізію польської народної кавалерії, тому що гайдамаки через слуг і "цюрів" (фурлейтів) відразу дізналися б про наближення польського війська і легко могли б сховатися в Турції і на Запорожжі, Браницький просив російських генералів взяти на себе цю делікатну справу. Ми думаємо, що Браницький не міг послати свою кавалерію тому, що сили гайдамаків були неабиякі і військо Браницького було надто малим, аби зуміти придушити бунт у всій Україні, для чого, видимо, навряд чи вистачило б і усіх воєнних сил Польщі.
Коли Кречетников дізнався, якими мотивами керувався народний рух у польській Україні і які поширювалися чутки про участь російського уряду у піднятті польських селян, він зважився діяти і без прямого дозволу вищої влади, оскільки обставини були такого характеру, що зволікати було неможливо, і тільки поспішив донести про все як у Петербург, так і в Київ тамтешньому генерал-губернаторові. Він узяв з собою один полк донських козаків і загін гусарів і поскакав до Умані. Разом з тим, як запевняють поляки, він наказав везти разом із своїм загоном кілька візків кайданів і вірьовок, якими можна було б перев’язати усіх полонених гайдамаків.
Загони, які слідували з Кречетниковим, по всьому шляху бачили ознаки незвичайної тривоги населення, яке, мабуть, не знало вже, кого вважати ворогом, а кого рятівником. Вони постійно зустрічали обози, навантажені різним майном, як польським, так і єврейським, і всі ці обози посувалися у найближчі, а іноді і віддалені польські фортеці, не знаючи, де шукати порятунку. Коли донці питали євреїв, куди вони мають намір йти із своїм майном, ті відповідали, що через велике "гоніння, що наступило на них", вони дійшли до "крайнього відчаю", і якщо їх не приймуть у "німецьких країнах", то вони будуть шукати засобу, як би їм, "усім єврейським народом, у Єрусалим переселитися і, діставши від кого слід дозвіл, там навічно залишитися". Чутки ходили і серед євреїв, що гайдамаки вислані у Польщу "за указом", і що мета Росії у такому разі полягала в тому, щоб, очистивши Польщу від Євреїв, заселити її "великоросійськими людьми".
Само собою зрозуміло, що такі дивні чутки могли народитися у Польщі, особливо серед єврейського населення, коли гайдамаки скрізь оповіщали про свою солідарність з російським урядом, який вирішив нібито остаточно знищити Польщу, особливо ту частину, де переважає український елемент, а разом з тим, знищити усі сліди і єврейського елемента, що сильно там переважав. Ось ці чутки, підтверджені знищенням польського та єврейського елемента у Черкасах, Смілій, Лисянці, Умані та в усіх тих областях, змусили євреїв подумати про переселення до Єрусалиму, щоб хоч там прихилити свою голову. Чутки ці підтверджувались і появою донських козаків, хоч ці останні досить мирно ставилися до євреїв, яких вони зустрічали у дорозі, і навіть радили їм не робити "даремної порухи (тривоги)", а залишатися на місцях, оскільки — додавали донські козаки — "від великоросійських людей, а також і від донських козаків їм ніякого катування і розорення не буде". В одному містечку, до якого, як видно, ще не встигла докотитися українська пожежа, а між тим найстрашніші чутки тримали населення у постійній тривозі, донський полк зустрічали з усіма ознаками надзвичайного збентеження, але коли місцеві мешканці дізналися, що донці поводяться з ними, як з людьми "однакового закону", то полк, який планував у цьому місці зробити короткочасний "маршовий перепочинок", був буквально завалений харчами, які притаскала звідусюди "зраділа від свого спасіння жидова", як висловлюється у своєму щоденнику Калмиков. "Нанесла нам ця жидова, — говорить Калмиков, — вин угорських і сантуринських, усім козакам нав’язали у торока (ремінці) курятини і гусятини, і коней наших вони з своїх рук напували, ніби ми до рідної матері на постій прибули". Коли Кречетников після перепочинку звелів знятися загону і йти далі, єврейки, боючись, що після їхнього відбуття на них зваляться "хохли", з воланнями бігли за генералом, благаючи його залишитися, і кидалися цілувати його ноги, хватали за стремена і за "чумбур (черезсідельник)" утримували його коня.