В історії пугачівщини є такий примітний факт, що селяни вельми рідко рятували своїх хазяїв від помсти пугачівців: так, бували випадки, що селяни з любові і жалю до "доброго пана" ховали або його самого, або його дітей, перевдягаючи у селянську одіж, іноді селяни вимазували паничам лице і руки, щоб вони не виділялись серед селянських дітей. Але, повторюємо, таке траплялося дуже рідко, тоді як зворітні випадки відбувалися на кожному кроці: то панну, яка мало солі давала своїм дворовим, сікли до крові і побиті місця посипали сіллю; то вичавлювали у вагітних дворянок їхніх "дворянських виродків"; то вішали поміщиків за члени, з допомогою яких вони особисто зловживали своєю владою. Таких обурливих прикладів пугачівщина налічує так багато, що перелік їх і стомлює, і зневажає моральне почуття людини. Цей самий обурливий бік яскраво виступає і в історії гайдамаччини, а особливо в уманській різні. Та останнє уособлює особливе явище, що відрізняє її від пугачівщини.
У пугачівщину російська людина, залучена до загального народного руху, виступає тільки як селянин по відношенню до поміщика, і тому на поміщику, як і на будь-якому представникові влади, зганяла усі свої життєві незгоди. Рухом південноросійського народу під час уманської різні керували складніші моральні мотиви: південно-російський народ ставив себе не тільки у стан селянства по відношенню до поміщика, а й у стан росіянина по відношенню до поляка. Ось чому в історії гайдамаччини нас вражає таке явище, якого не помітно в історії пугачівщини. Коли українець стикався з поляком, як з поляком і латинцем, або з євреєм, як з христопродавцем, він був невблаганний і озлоблення його здавалося ніби безглуздим. Тут йшло вичавлювання дітей з материнських утроб, биття немовлят об каміння, кидання юних студентів базіліянської школи живцем у глибокий колодязь, вішання поляка, єврея і собаки на одній балці. Проти поляка і єврея тому йшли і жінки з лопатами і серпами (z ozogami, nożami, rydtami, serpami). Та коли українець стикався з поляком як з поміщиком, він був милостивішим до нього, ніж великоросійський селянин до свого пана у пугачівщину. Факт, вартий уваги. У XVIII столітті поляк як поміщик був добрий до свого селянина і — як ми вже відзначали — не зрівняно добріший за українського пана і старшина до свого брата українського селянина. У першому випадку виявлялося чисто національне та історичне, хоч, можливо, не зовсім логічне озлоблення. Через те гайдамак, не будучи селянином, а вдаючи з себе щось на зразок козака, був невблаганнішим до поляка, ніж селянин, піднятий у гайдамаччину спільним рухом. Гайдамак мав справу тільки з поляком, тоді, як селянин — із поляком, і з поміщиком, і як поміщика він щадив поляка і при можливості рятував його, що, здавалося б, зовсім не гармоніювало з загальним народним настроєм того часу.
Ось чому для нас стає цілком зрозумілим, при такому пристрасному напруженні національного почуття, як в уманську різню, південно-російський селянин насмілюється цілувати ноги у розлючених Гонти і Залізняка і просить пощади дітям Младановича і Рогашевського. Ось чому у Черкасах гайдамаки покарали смертю свого товариша за те, що він вбив черкаського губернатора, якого усі називали "добрим паном". Дітей Рогашевського врятував козак з села Градзієвого. Це село було дане Рогашевькому в оренду, замість платні, і за доброту Рогашевського як поміщика козак з його маєтку врятував його дітей, ризикуючи сам бути заколотим гайдамацькими піками. Дітей Младановича врятував осадчий з села Оситни, яке також було дане Потоцьким Младановичу замість платні. Осадчим (засновником) називався звичайно той з селян, хто першим сів на вільні поміщицькі землі, а таким Осадчим і був той селянин, який вимолив у Залізняка і Гонти дітей свого "доброго пана", на знак вдячності за його добро.
Коли Залізняк і Гонта стали вже повними і самовладними власниками Умані, а разом з нею і всієї польської України, вони почали здійснювати свої честолюбні плани і закінчувати ту справу, за яку було пролито стільки сліз і крові. У визволеній з-під польського панування Україні треба було призначити нових начальників, ввести нові порядки і встановити уряд, якщо не постійний, то тимчасовий на місці скинутого польського державного ладу. До цього начальники заколоту взялися негайно. Коли різня у місті закінчилася і вже не залишалося жодного з поляків чи з євреїв, крім неофітів — жінок і дітей, козаки і гайдамаки зібрали усе живе населення Умані, і в ратуші урочисто обрали новий уряд. Під грім гармат, рушничну пальбу і вигуки юрби Залізняк був оголошений "гетьманом і князем Смілянським", а Гонта — уманським полковником і російським воєводою на місце Потоцького. Козак Уласенко, який був тарговицьким сотником, призначений губернатором Умані на місце вбитого Младановича. Інші козаки дістали призначення, відповідні їхнім заслугам у кривавій справі винищення поляків і євреїв, і, як висловлюються польські письменники, той з них дістав найвищу посаду, хто найбільше здійснив вбивств. Між наближеними до Залізняка і Гонти особами були: жаботинський сотник Мартин Білуга, який, як ми бачили вище, водив ринком у Жаботині губернатора Вичалковського і говорив, що "не одного тепер ляха голова поляже", уманський сотник Ярема Панко, якого Младанович перед смертю просив пощадити, балтенський сотник Попатенко, запорожець Шило, перед яким так принижувався черкаський губернатор запорожець Семен Неживий, колишній гончар, який дав собі слово хоч день, а побути паном, Швачка і врешті Журба і Мотилиця, яких п. Скальковський називає "бездомними розбійниками". Пісня, що прославляє "уманську різню" так зображує, крім Залізняка і Гонти, другорядних начальників заколоту:
Ой пішов Швачка голкою шити,
Ляхів, жидів по Умані лупити,
А наш Неживий цокоче,
Аж Умань зубами скрегоче.
А Журба, ходячи зажурився,
Що, головка бідна, Умань загорівся,
Та в бандуру міцно грає,
Себе, козака, піснею розважає.
Журба зображується, таким чином, чимось на зразок козака-бандуриста, тоді як за свідченням Шевченка — за гайдамаками усюди слідував сліпий кобзар, якого називали Волохом. Гонта зображується з наказом, "цариці". Між тим Мотилиця є досить загадковою особою. Хоч п. Скальковський називає його разом з Журбою "бездомним розбійником", однак у пісні про уманську різню перед ним стоїть епітет "сотника", в тій же пісні говориться, що Мотилиця чомусь зрадив козакам і був ними страчений.