Що українському поспольству, а особливо козакам, було добре і привільно жити у польській Україні у середині XVIII століття, принаймні краще, ніж їхнім собраттям на російському боці, і що польська Україна піднялася на гайдамаччину не через матеріальну скруту, доводить така обставина.
Уманський полк складали такі поселяни цієї волості (gospodarze), які були звільнені від всіляких панських повинностей, від так званих "данин" і "плат". П’ять "димів" або сімейств давали у поміщицьку міліцію одного козака. Ці служиві люди мали свої табуни коней, стада рогатої худоби, овець та величезні пасіки, які якби їх скласти і взяти з них хоч один рік так звану "бджолину десятину", то поміщик отримав би бджіл десять тисяч пеньків або вуликів. Отже, вони мали сто тисяч пеньків у власних пасіках і нічого не давали поміщику. Навіть ті селяни, які не давали козаків, були досить заможні, відбували незначні повинності, давали невелику подать.
Гонта, який з Залізняком зажив сумної слави, походив з селян і народився у селі Росушках, у маєтку Неліцьких. Те село, де він вважався козацьким сотником, було віддано йому з усіма доходами. Та ще коли він зі своєю сотнею був на черзі у Кристинополі, резиденції Потоцьких, йому пожалували у довічне володіння село Орадівка. Гонта вмів говорити, читати і писати польською.
Уманський полк, де Гонта був старшим сотником, не завжди перебував у зборі, а збирався тільки у необхідних випадках, або ж раз на рік на огляд (popis), який тривав кілька днів. Полк ставав тоді табором, брав з міського штабу знамена з гербами Потоцьких (pyltrzecia krzyża), прапори, бунчуки, і під звуки труб, казанів, церковний дзвін після літургії, відправлявся з міста у табір. По закінченні огляду з тими ж церемоніями полк повертався у місто, і тоді для його начальників губернатор влаштовував бенкет. Козаки гуляли також і в таборі, і тут співали пісні і думи козацькі. Потім полк розходився по домівках.
Усіх сотників у полку було троє. Імена інших, крім Гонти, нам не відомі, хоч одного з них дехто називає Яремою Панком. До знамен, які були у кожній з трьох частин полку, були приставлені особливі хорунжі, і оскільки це була почесна посада, то хорунжими призначали по-більшості дворян. А сотники, єсаули і отамани були виборні з самих же козаків, як і в російській Україні. В уманському гарнізоні була ще сотня піших козаків, які звалися "слимаками" або "лизнями" (liznie). Вони були переважно вістовими і розсильними, коли не було війни; але під час сутичок з гайдамаками, їх використовували у справі, і були вони майстрами, якщо треба було вислідити гайдамаків, дістати "язика", захопити вартового тощо. Внутрішня оборона замка була покладена вже не на козаків, а на більш довірених осіб, на поляків же з дворян. Це був особливий корпус у 60 чоловік, і, при перебуванні в Умані самого Потоцького, цей маленький корпус складав почесних охоронців свого "дідича". Не тільки полковник Обух і Гонта, як найбільш почесні особи в уманському війську, отримували від поміщика на довічне володіння яке-небудь село, а й інші сотники мали від дідича по кілька дворів селян із землею, доходами з яких і користувались.
Крім губернатора чи комісара, яким був Радаїл Деспот Младанович, верховний начальник волості і уманський комендант, в Умані ще був казначей або "підскарбій", повірений у справах або "пленінотент" і кілька "офіціалістів" або канцелярських чиновників. Усі вони мали свої довічні оренди від поміщика.
Взагалі життя в Умані і у всій волості надало усі зручності, і знаменитий польський поет Станіслав Трембецький з повним правом міг сказати про неї:
Kraina mlekiem plynaca i miodem
(Країна молоком тече і медом)
Втім, не більш, як за десять років до уманської різні, уся ця країна, відома під назвою "уманська волость", являла собою таку саму пустелю, як уся польська Україна після "згону". Міста лежали у руїнах, землі не були оброблені, населення зменшилось. Сама Умань, яка стала згарищем після кількох розгромів, не була відновлена, тому що, хоч і знаходилась в країні, що "молоком текла і медом", однак була легкою здобиччю і для кримців, і для запорожців, і для гайдамаків. Волость почала заселятися тільки тоді, коли польські землевласники кинули заклик по всій Україні переходити селянам на вільні землі, і на усіх межах своїх виставили хрести з якнайбільшим числом пільгових кілочків. Тоді й потяглись сюди безземельні південно-російські селяни, які й заселили пустелю у кілька років. До переселення українців в уманську волость, всі її просторі землі і лісові угіддя не приносили Потоцькому і 50.000 руб., між тим, як у рік уманської різні при усіх величезних витратах на влаштування і обладнання уманської фортеці і самого міста, на утримання війська і військових начальників, на платню всіх службовців по містах і містечках, Потоцькі отримали вже до 1.200.000 руб. асигнаціями. Цьому процвітанню уманської волості допомогли розумні розпорядження губернатора Младановича, якому Потоцькі виклопотали у короля дозвіл обладнати фортецю і ввести магдебургію в Умані. Фортеця отримала так званий "інструмент" або положення про устрій і про всі права і привілеї, 32 гармати, і вступила у розряд державних прикордонних фортець, з правом військового суду. Все це відбулося саме в той час, коли гайдамаки почали особливо загрожувати цим місцевостям і після того, як у польській Україні був введений "Laudum boni ordinis" (положення про міліцію). Для влаштування волості у військовому відношенні туди прислали старого служаку, генерального полковника Горжевського, родича Младановича. Горжевський разом з тим вважався прикордонним комендантом і крігс-комендантом "партії військ українських".
При них і було знову закладено місто на руїнах старої Умані і укріплено замок. Потоцький не передбачав, що фортеця, яку зводять з такою урочистістю через сім років стане здобиччю як Залізняка, так і тих козаків, які були присутніми на розкішній церемонії закладання міста і замка. А цей "церемоніал" урочистого закладання нового міста на стародавньому його попелищі "відбувався таким чином: "Спочатку для повідомлення народу про початок урочистостей пролунало кілька пострілів з гармат, що були при фортеці, після цього барабанним боєм і закликом труб і літавр були зібрані війська місцевої міліції, які прибули до замку стрункими рядами. Звідси усе зібрання виступило у такому порядку: у першій лінії йшла сотня стрільців, які постійно знаходились у замку (це "слимаки" чи "лизні", про яких ми згадували). Далі поескадронно марширував козачий полк, маючи попереду свої знамена, барабани, труби і літаври і усю свою старшину. За ним йшов, власне, гарнізон або піхота (дворянська); і врешті серед вселюдного натовпу, що стікся на урочисту подію, йшло місцеве начальство, володарі і орендатори (possessorowie) сусідніх маєтків, запрошені сюди, і духовенство (utriusque ritus) у повному церковному убранні. Прибувши на один бастіон новозаснованої фортеці, війська вишиковувалися у бойовий порядок, а духовенство обох віросповідань під гарматну та збройову канонаду і грім військової музики, відслуживши належне молебство, благословило місце заснування бастіону, а після — трьох інших і всю лінію укріплення, що зводилося навколо міста, і окропило їх святою водою. По закінченні священного обряду, всі присутні були запрошені до замка, де на них чекало багате угощення".