— Здорово, козаки, — звернувся до них Залізняк.
— Здрастуй, батьку отамане!
— А де ваш отаман? — спитав Залізняк.
Отаман відразу вибіг до нього з непокритою головою. І Залізняк зняв шапку. Вони обнялися і поцілувалися. "Запрошуйте на постій", сказав Залізняк, і отаман повів гайдамацьке начальство у господські покої. Прості гайдамаки розсипалися по місту на промисел. "Оренда" була розбита, обручі з бочок збиті і горілка потікла струмками по землі. Жінки, не боючись гайдамаків, які їх не чіпали, як і дітей, робили з піску загати і черпали горілку, яку розливали на землю гайдамаки.
Після горілки полилася і кров рікою. Черкаси не пощадили, незважаючи на те, що гайдамаки не зустріли тут ніякого опору. Залізняк, стоячи на ринку, керував грабежем та вбивствами. "Добре, дітки!" — кричав він, коли гайдамаки шаленіли, — "добре! катуйте їх, проклятих! В раю будете!" Після грабежу гайдамаки підпалили місто і залишили його, відправившись далі на нові вбивства і грабежі. Чутка про те, що запорожці прийшли з Росії для визволення польської України від поляків, охоплювала все більші території, і разом з тим піднімала на ноги усіх, хто був здатний володіти, якщо не шаблею, то хоч би дрюком. Одні юрми тяглися до головної армії під проводом Залізняка, інші діяли самостійно, однак в ім’я спільної справи. Колишня польська міліція, що складалася з козаків, майже уся перейшла на бік гайдамаків. Дрібні ватажки крутилися зі своїми зграями від села до села, грабуючи ще недограбоване і добиваючи недобитих. Гайдамаки не минули ні Корсуня, ні Канева. Канів мав укріплений замок, гармати і сильний гарнізон, але й це не врятувало його. Чим більшим був опір, тим лютішим був напад гайдамаків. У Каневі перебувало багато базіліян, які мали свій гарнізон, та на них з особливою люттю накинулися розбійники. Базіліяни з їх абатом, він же і староста, були захоплені. Вбивство йшло поголовне, хай тільки у жертви було б польське ім’я або єврейська зовнішність. Як і попередні міста і села, Канів був спалений. Частина поляків закрилася у замку, обнесеному потрійним частоколом. Гайдамаки вчинили з цим замком, як Пугачов з містом Осою: до частоколу натаскали сіна і запалили, усі, хто сховався у замку, погоріли.
Як у всіх народних смутах, гайдамаками оволоділо якесь сп’яніння і вони зловтішалися своїми жертвами, знаходячи час тішитися з мук вмираючих і знущатися з трупів. У Каневі поруч з євреями посадили дванадцять єврейок і, ставши збоку, стріляли в них з пістолетів, як у ціль. Всіх було вбито. Залишилась одна, яку обминули кулі. Гайдамаки відправилися до отамана запитати, що з нею робити. Отаман звелів охрестити єврейку, і гайдамаки охрестили її. Вони ж були й кумами, а потім новохрещеній накидали стільки грошенят, що й кінь невзмозі був везти. На біду, усі місцевості, якими проходили гайдамаки, мали значний процент єврейського і польського населення, і це й провокувало все більше розгортання страшної бурі. Загального плану, видимо, не було, та й не могло бути у гайдамаків, хоча сам Залізняк і виношував широкі плани. Та при розкиданості і рухомості зграй не можна було й чекати спільності дій. Головні сили, звичайно, групувалися навколо Залізняка, який був представником руху; але, як і у всіх народних смутах, що носять характер поголовного повстання, окремі маси діяли надто розкидано, так що й сам Залізняк не все знав, що він наробив своїми зверненням до народу нібито від імені російського уряду. Все це створює певні труднощі і перед істориком, який береться передати загальну картину того страшного часу. Адже кривавих і рельєфних епізодів надто багато, подібно до того, як і в пугачівщину сам Пугачов не міг знати і сотої частки того, що робилося навколо нього і вдалині від нього отаманами і полковниками, часто від його імені, часто іменем "волі", за яку йшли як пугачівці, так і гайдамаки.
Розділ XIV
Хоча гайдамаччина, як і усі народні заколоти, представляє надто багато доказів зовсім безглуздого озлоблення, якому немає виправдання ніякою логічною метою, однак найобурливіші неподобства розгнузданого, очманілого від крові народу, у даному випадку, мали під собою якусь ідею, яку, правда, народ вельми туманно усвідомлював. Не можна заперечувати, що загальна смута викликала усі потаємні низькі пристрасті, але навіть у безпам’ятстві пристрасного поривання народ знав, чого шукав.
Саджаючи євреїв і поляків на піки, набиваючи свої кишені золотом, відібраним у вбитих і спалених жертов, міняючи свою обідрану кожушину на багатий каптан з плеча вбитого, а часом і недобитого пана, український повстанець бачив у своїй жертві не тільки католика або єврея, а й конфедерата, нового ворога, який, на думку повсталих, загрожував Україні новими, невідомими бідами. Слово "конфедерація" встигло швидко облетіти всю польську Україну і міцно засіло у голові народу. Він навіть добре не розумів, що це за слово і яка ідея за ним стоїть, але воно лякало його. Це було щось гірше і страшніше за унію, і народ охрестив це незрозуміле слово по-своєму. Для нього це була не "конфедерація", а "кондирація", щось подібне до здирання шкіри з народу, відчутного і спині, і кишені, і душі. І в народі склалася страшна пісня про цю нову біду:
Теперична ляхи щось начинають,
Кондирацію і папків собі збирають.
Ходімо до Потоцького мосці,
До його графської вельможносці.
Усе той самий Потоцький, у якого "розум жіноцький" і який "занапастив Польщу і всю Україну", і його конфедерація засіла у всіх у голові, і ось у безглуздому озлобленні мас проглядає мета, до якої вони йдуть по крові і пожежах. Про це гайдамаки міркують вже у Богуславі і деякий час перебувають у нерішучості, куди їм йти, проти кого спрямувати своє озлоблення. Головні радники Залізняка розділились на військовій раді, думки були різні: їм не хотілося минати і Білу Церкву, маєтки одного із затятих ворогів гайдамацтва і козацької вольности — князя Любомирського, але водночас їх сильно приваблювала і багата Умань, основний центр і польської сили, і польського багатства всієї польської України. Умань була ніби столицею всього Задніпров’я, і як Пугачова тягло до Москви і Петербурга, так Залізняка та його сподвижників притягувала Умань. У Богуславі Залізняк мав перепочинок після кількох днів своєї кривавої і вогненної, так би мовити, експедиції. У Богуславі до нього приєднався новий сподвижник Василь Шило, а також майже усі богуславські городові козаки із своїми начальниками.