Зрозуміло, щодо польської влади не могла не дійти звістка про ці гайдамацькі збіговиська, і влада, звичайно, не без підстав, підозрювала у цьому випадку не тільки потурання з боку монастирів, а й пряму допомогу гайдамакам. Явні докази прямо вказували, що у гайдамаків і ченців спільна справа, і ці докази раніше були причиною того, що або на ці монастирі нападали поляки, як це було недавно, або коноводи народного руху, подібні Мельхіседеку, платили за свої зв’язки з гайдамаками в’язницею чи більш суворою карою. У даному випадку поляки також наскочили на монастир і почали розшук. Ченці вийшли до них з хлібом-сіллю. На питання поляків, де гайдамаки? — ченці відповіли, що нічого не знають. Поляки шукали даремно, незважаючи на те, що перевернули все у мотронінському монастирі, шукали гайдамаків у церкві, за іконостасом, — та нічого не знайшли, тому що гайдамаки сиділи у своєму укріпленому кублі. Коли ці останні дізналися про нашестя поляків на монастир, вони негайно відрядили двох своїх товаришів у сусіднє містечко в Замятницю, щоб ті, піднявши там тривогу, відволікли поляків з монастиря. Посланці прискакали у Замятницю і кинулись на орендатора та інших євреїв, почавши їх колоти у корчмі. Гайдамаки були цілком впевнені у співчутті до себе селян. І справді, коли народ побачив різницю, він зрозумів, що це розпоряджаються "свої", що це справа "їхньої віри". На питання народу: "а що, панове, — наша віра"? гайдамаки відповідали: "самі бачите, що наша, інакше не кололи б ми ляхів та жидів". І народ не чіпав їх, а навпаки — охочі приєднувались до їхньої зграї.
Між тим, коли поляки даремно шукали у монастирі, туди прискакав з Замятниці гонець із звісткою, що "гайдамаки Замятницю вирізали". Не знаючи нічого достовірного про сили гайдамаків, поляки кинулися у Жаботин, гайдамаки вже цілою зграєю, попрямували також до Жаботина і засіли у лісі. Тоді поляки пішли у Смілу.
У такому становищі перебували справи перед приходом Залізняка. Зрозуміло, що гайдамаки Шелест, Гнида і Лусконіг, які прибули раніше від інших з Запорожжя, вже скинули з себе машкару покори і діяли відкрито, як досвідчені вояки.
Настав врешті час "освячення ножів".
Розділ XIII
"Освячення ножів" гайдамацьких або "чигиринське свято" відбувалось 23 квітня на день святого великомученика Георгія, коли у лебединському монастирі був храм (престольне свято). З цього дня повстання стає відкритим і Залізняк очолює гайдамаків.
"Освячення ножів" відбувалося так: до дня храмового свята з усіх навколишніх сіл зібрався народ у либединський монастир: тут були вже не тільки гайдамаки, які ще задовго до цього зібралися у монастирських лісах, а й юрми народу, приваблені майбутнім святом і чутками про те, що у монастирі будуть "святити ножі", і що з цього дня з допомогою святих ножів почнеться винищування поляків і євреїв, а разом з цим відновлення волі. Переказ говорить, що до монастиря було підвезено кілька возів, наповнених ножами, і що вони таємно надіслані з Росії від самої імператриці у дарунок російському народу, який перебуває під польським піклуванням, що прямо і сказано майстерним віршем Шевченка у його поемі "Гайдамаки". Автором цієї чутки про надіслані Катериною ножі був, звичайно, той, хто створив і "золоту грамоту", однак на народ ця чутка не могла сильно вплинути, особливо коли він був не проти вірити всьому, що тішило його заповітні мрії. До того ж Мельхіседек таємно показував усім, хто сумнівався, "золоту грамоту", отже народне почуття, і без того вороже до поляків, було доведено до крайнього напруження. Після служби і молебня з водосвяттям священики з корогвами та образами вийшли до народу, пройшли між возами і окропили ножі святою водою.
"Молитесь, браття! молитесь! (так говорив благочинний, вірогідно, Мельхіседек). Навколо святого Чигирина стане варта з того світу — не дасть святого розпинати. А ви Україну рятуйте: не дайте матері, не дайте в руках ката пропасти. Від Конашевича й досі пожежа не згасає, люди вмирають, мучаться по тюрмах, голі, босі. Діти не хрещені зростають — козацькі діти! А дочки, краса козацького краю, — у ляха в’януть, як раніше мати зав’яла, і непокрита коса соромом січеться, чорні очі у неволі гаснуть, і розкувати козак сестру свою не хоче і сам не соромиться томитися в ярмі у ляха… Горе! горе! Моліться, діти! Страшний суд ляхи несуть в Україну, і заплачуть чорні гори!
"Згадайте праведних гетьманів — де їхні могили? Де лежать останки славного Богдана? Де убога могила Остряниці? Де могила Наливайка? Немає їх! Живого і мертвого спалили… Де той Богун? Де та зима? Інгул, що взимку замерзає? Не встане Богун, щоб загатити його шляхетськими трупами. Лях гуляє. Немає Богдана, аби обагрити кров’ю ляхів Жовті Води і Рось зелену. Сумує Корсунь староденний, і немає з ким йому той сум розділити, і Альта плаче "тяжко жити… Я сохну… сохну… Де Тарас?.. Ні! не чути… Не в батька діти".
Народ, кажуть, плакав, слухаючи ці слова. "Не плачте, браття (продовжував "благочинний"): за нас і душі праведних, і сила Архістратига Михаїла… Не за горами кари час… Молітесь браття".
І народ молився, готуючись, як він думав, на святу справу — на вбивство. Потім сказали народу, щоб він брав ножі, і народ розібрав їх.
Так у Шевченка зображено освячення ножів і так передана ним промова, сказана народу при цьому освяченні. Все це передано тим зі слів самого ж народу. Чи так воно було насправді, і чи не погрішили ми проти історичної істини, передаючи цю промову в історичному нарисі, навряд це зможе розсудити найсуворіша історична критика. Мабуть і промови, які говорив Наполеон або інша історична особа, говорились далеко не так, як вони записані кимось по пам’яті, а потім передаються істориками, але ми віримо їм, і тільки грубу брехню або грубі помилки заперечує історична критика, а багато, можливо, й неправдивого, залишає незайманим, через неможливість перевірити той чи інший факт. У противному разі, якщо наведена нами промова — неправда або вигадка поета, то й усі промови Наполеона, звернені до його великої армії, теж неправда, і усі російські літописи з висловами великих князів та інших осіб, будуть неправдою, і твори поетів-літописців. Завдання історії, у такому разі, зведеться до передачі самих послужних списків дійових осіб та їхніх казенних реляцій, якщо послужні списки і реляції також не неправда до деякої, проти досить значної міри. Ми вважаємо, що таке скрупульозне ставлення до історії заперечувало б саме існування її.