Розділ II
Як би там не було — чи то Польща передала державному організмові Малоросії свої смертельні хвороби, що ніби гангрена роз’їла її політичне тіло, чи Малоросія загинула від власних хвороб, — тільки у XVIII столітті в ній були всі ознаки політичного розкладу, і гайдамаччина була природним і неминучим симптомом невилікованої хвороби держави.
Але простежимо далі той внутрішній хаос, серед якого зароджувалася гайдамаччина, так само, як серед внутрішнього безладдя Росії зароджувалася і достигала близько того ж часу пугачівщина — двоє рідних дітей деспотизму, не державного, а так би мовити сімейного, патріархального.
Грабіж земель панами у південній Росії закінчився тим, що пани привласнили усю Малоросію і нікому не поступалися й клаптиком землі: ділянку, що до пограбування земель коштувала п’ять полтиників, згодом було не купити і за двісті карбованців, а через те безземелля стало долею усіх бідних. Козаки все частіше ставали "мужиками безгрунтовими", а потім поповнювали розряд голоти, для якої був один порятунок від голоду — гайдамаччина. До цих безгрунтових приєднувались "подсуседки" і "пищетные". Податки, між тим, були спустошливі, хоч казна від того зовсім не поповнювалась — все розходилось по руках тих самих панів, сотників, збирачів і писарів. За висловом Теплова, скрізь панувало "великое воровство народных сборов".
Ще Петро I звернув увагу на злиденний стан Малоросії. До нього дійшли скарги пограбованого народу і доноси козаків на власних старшин. Відкриті згодом слідства виявили безліч зловживань. Майже усі найголовніші старшини, під якими стогнала вся країна, були заарештовані і посаджені до петербурзької фортеці у 1724 році. Це ті самі особи, яких недалекоглядні противники Петра і такі ж самі підтримувачі південно-російських порядків не забарилися канонізувати і ввести у сан героїв та захисників свободи. Хоча герої ці були гідними шибениці і каторги, у наступне царювання їх помилували. До того ж, арешт головних грабіжників Малоросії не врятував її від легіону наступників і помічників, від хижаків, так би мовити, таємних неофіційних: поки вони сиділи у фортеці, інші продовжували грабувати і гнобити народ. Мало того: коли забирали одних офіційних хижаків, ті, що залишились, негайно надсилали контрдоноси, звинувачували народ, саджали до острогів тих, хто насмілився скаржитись, відбирали у них майно, і так повертали справу, що виплутували з неї своїх. Врешті виходило, що будь-яке розпочате слідство про зловживання південно-російської влади, як би суворо не велося, "всегда было долговременными многими ябедами заплетено и никогда доброго конца не воспринимало". Для того, щоб це "заплетіння" діяло надійніше, винуватці та їхні партизани вдавалися до хабарів, розкидалися награбованими скарбами, підкупали чиновників — і знову купували собі право на грабіж країни та гноблення народу. У Петербург з Малоросії летіли багаті презенти "милостивцям", дорогі коні під дорогоцінними чепраками і з срібними, позолоченими стременами, турецькі шалі, золоті кубки і карбовані золоті монети. Винуватих хижаків відпускали на волі "у чеканні від них виправлення" — та цього "виправлення" не побачила ні Малоросія, ні Росія. А далі до Петербурга поспішали нові донощики, починали нові справи. На доноси приходили передоноси, що "запліталися" наклепами на донощиків, суперників. З однієї справи виникало десять з контрмінами супроти попередніх, з новими ябедами і новим підкупом. І знову ж таки закінчувалось тим, що "соперники сыскивали способы ябеднических доносителей опровергать долголетнею волокитою и напоследок вековечным разорением жизни их".
Ми вже згадували вище, яка існувала плутанина у законах нещасної Малоросії. Це була мішанина з чотирьох різних законодавств, часом діаметрально протилежних, як от закони монархічні і республіканські. Одного судили за Литовським Статутом, другого — за магдебурзьким правом, третього — за саксонськими законами або "порядком саксонським", четвертого — за указами государя, а декого і по всіх чотирьох законодавствах разом. Кого яким законом хотіли судити, таким і судили — вибирати було з чого. Якщо не було статті з суворим покаранням для того, кого неодмінно хотіли стратити у Литовському Статуті, її шукали у "Магдебурга", не знаходили там, зверталися до інших законодавств. Якщо ображений був правим за монархічними законами, його засуджували за республіканськими. Мало цього юристи у крайніх випадках застосовували і "право громадянське", і "право натуральне": якщо людина, особливо ж бідняк, безвинна за правом громадянським, її ув’язнювали і били киями за правом натуральним. Плутанина страшна! А між тим уся ця законодавча плутанина, усі ці юридичні абсурди лягали важким тягарем на країну; йшлося про життя і смерть народу. Тільки у хаотичному стані законодавства могли довгий час існувати такі страшні і аморальні юридичні парадокси, що звалися статтями діючих законів: "якщо шляхтич заб’є до смерті простолюдина" і позивач (?!) семи шляхтичів же не знайде у свідки цього, то шляхтич, "хоча й розбійник, відприсягнутися може"! (розд. 1, арт. 24). Що це як не узаконення вбивства, тільки вбивства "низьких людей" благородними, а зовсім не навпаки. Де ж мужик знайде сім благородних свідків, коли шляхтич і пан стояли один за одного і ладні були утопити холопа в ложці води. Врешті, якщо такий вбивець-пан навіть і від присяги відмовиться, "то платитиме тільки невеликі гроші за голову" (розд. 12, арт. 1). Або, приміром: "порушник іменних указів" карається смертю, а за литовським республіканським статутом — тільки шістьма тижнями в’язниці, як за образу короля у республіці.
Ось чому Теплов мав повне право кинути Малоросії свій різкий відгук: "здавна сильні безсилих нападами грабують і ображають". А у цих сильних, за його словами, "влада, майже необмежена, а взаємне поєднання думок нерозривне".
З історії пугачівщини бачимо, що серед зол, які давили Росію і підняли замордований народ на кровопролитний бунт, було невлаштоване судочинство, яким займалися люди із "затьмареними душами" за висловом імператриці Катерини II. Таке саме судочинство з такими ж "затьмареними душами", чи не гірше, випало й на долю Малоросії. Люди, які заправляли справами у цій країні, за виразом Теплова, "суть великі ябедники", і про тямущих законників зазвичай говорили у той час, що вони люди "з оборотом", тобто такі, які з будь якої ситуації могли викрутитися і повернути справу, як їм треба, завдяки безладності законів. Це були "судьи проницательные и скороспелые на все ухватки ябеднические". Тому-то справи у Малоросії тягнуться по судах ще довше, ніж у Великій Росії перед пугачівщиною: позивачі завжди були невдоволені рішенням справ; апеляції йшли за апеляціями — з "сотенної у полкову", з полкової до генерального суду, з суду — до військової канцелярії, до гетьмана, звідти до колегії, правительствуючого сенату, до государя. Процеси тяглися десятками років. Один козак в іншого "відібрав плітку, батіг чи пужално" — і процес з цього приводу тривав понад вісім років. Один бунчуковий товариш відігнав у другого вісім гусей — процес тягнувся шістнадцять років!