Губернатор почав знову допитувати розбійника і гірко плакав.
— Кажи істинну правду, хто ти?
— Я Найда.
— Звідки ти родом?
— Не знаю.
— Хто ж знає?
— Криниця степова та чумацький шлях.
— А хто твої батько і мати?
— Батько мій великі луки, а мати моя Січ.
Врешті губернатор добився-таки, що дізнався від Найди, як він потрапив у Запорожжя.
— Ось твоя мати, — сказав губернатор, вказуючи на дружину, — а я твій нещасний батько.
Переказ говорить, що Найда справді був сином польського губернатора. У ранньому дитинстві його викрали якісь жебраки, в яких підозрювали гайдамацьких шпигунів. У дитини була примітна родимка під лівою груддю, дуже подібна до хреста, і саме вона дала можливість матері впізнати сина більше ніж через сорок років. Як він опинився в степу біля криниці поблизу гайдамацької дороги — переказ не пояснює.
Страту Найди відмінили. Кажуть, про нього доповідали королю, і король помилував його, віддавши у розпорядження губернатора.
Коли Найду запитували, що спонукало його так озлобитися проти поляків, він сказав:
— У молодості я вбив дванадцять козаків і пішов до монастиря замолити свій гріх. Дванадцять років молився, замолюючи одну душу на рік, і думав, що Бог простив мене. Та Бог мене не простив. Через дванадцять років уві сні прийшов до мене старий і повів на той світ. І бачу я на тому світі пекло, і у вогні з іншими грішниками мучиться якась людина, вибираючись на вогненну гору. І питаю я: "чия це душа?" — "Це твоя душа мучиться, відповів старий: ти згубив на тому світі дванадцять душ, а на цьому світі повинен перейти дванадцять разів через дванадцять вогняних гір, щоб тільки здаля побачити рай". І побачив я знайомого запорожця, який також збирався на вогняну гору: у нього на плечах був шкіряний мішок з людською кров’ю, і коли він поливав вогненну гору кров’ю з цього мішка, вогонь згасав, і запорожець голими ногами вибирався на гору. "Хто це?" — запитав я. — "Це гайдамак: він убив запорожця, і за це потрапив до пекла. А у мішку в нього людська кров, яку він пролив за віру православну: цією кров’ю він поливав вогненну гору: гора не пече йому ноги, і через цю кров він попаде до раю". І пішли ми далі. І побачив я криваву річку, через яку пливе багато-багато народу, але не допливає до середини — така широка річка. "А це хто такі?" спитав я. — "Це ляхи — католики, які різали людей за віру православну. А та кривава річка — то кров російська: поляки стільки її пролили за віру, що з крові утворилася ріка, і через неї ляхи не можуть переплити до кінця століття. А за рікою — рай божий"… Коли я все це побачив на тому світі (закінчив Найда), я і пішов у гайдамаки різати ляхів за віру, щоб їх кров’ю на тому світі заливати пекельну вогненну гору".
Такий обурливий переказ можна створити тільки безмежно глибока історична ненависть народа до колишніх його гонителів. Російська кров, якої пролита ціла ріка, не дозволяє полякам потрапити в рай, тому що вони не взмозі переплити через криваву ріку. Навпаки, польська кров, яку козаки і гайдамаки проливали за свою віру, допомагає грішникам заливати вогненні гори, чим і збільшується обурливість і аморальність змісту цього переказу. Недивно, що у напівдикого народу, вихованого у таких поняттях, не могла ніколи виробитися ідея зближення з поляками. І ледь не вся вина за такий страшний настрій народу лежить на єзуїтах, які насмілились торкатися того у народі, до чого торкатися страшно: економічні, так ти мовити, образи народ ще забуває, коли поліпшується цей економічний стан, а моральний образ він не може забути довго.
Що було з Найдою далі, переказ не пояснює.
Цей епізод ми відносимо до тієї епохи з історії гайдамаччини, що передувала уманській різні. По-перше, у переказі про Найду немає жодних згадок ні про Гонту, ні про Залізняка. По-друге, гайдамацтво у той час вже переслідувалось запорозьким військом, а серйозне переслідування його почалося тільки наприкінці п’ятидесятих і на початку тодішніх шістдесятих років. У цьому переказі примітна ще одна обставина, що гайдамацькі ватажки перенесли свою вербовку з пониззя Дніпра, з Запорожжя та з південних степів у найнаселенішу частину Малоросії, у Київ, куди запорозький нагляд не міг проникнути.
Якби не було, однак гайдамаччина, незважаючи на заходи, вжиті проти неї поляками і запорозьким начальством, не конала остаточно, хоч, як видно з офіційних відомостей того часу, дещо притихла. Відомо, що між російськими і польськими межуючими землями, не виключаючи і Запорожжя, при всій ворожості польського і південно-російського елементів, існували дружні і торгівельні стосунки, які ставали особливо помітними з початку XVIII століття. Крім переселення на правий берег, на пільгові місця, що особливо підсилилось у XVIII столітті, коли південно-російський народ відчув, що йому нелегко живеться і буз польського ярма, що пригнічувало його до Хмельницького, існували і торгівельні зв’язки між суміжними народностями, як ми вже згадували про це. Мед, віск, сало, хліб, риба, хутра, шкіри, горілка, сукна, коні і рогата худоба, з іншого боку вироби фабричні, зброя, кінська збруя, шовкові тканини — ось що потрібно було або правому побережжю Дніпра, або лівому, і цими товарами обидві сторони обмінювались на існуючих ярмарках та ринках. Запорожцю потрібні були матерії і прикраси для його костюму, потрібна була добра рушниця, пістолет, кинджал і набірна кінська збруя з чапраком, і він, не маючи чогось у себе, йшов за цим у Польщу, а Польщі давав своїх степових коней, свою рибу, вовну своїх овець, сало. Торгівля, таким чином, мала зближувати обидві сторони, а між тим гайдамаччина і стояла на самому рубежі двох держав і заважала цій торгівлі, так що тимчасово вона майже зовсім припинилась, і лише зрідка бачили на польських ярмарках запорожців, які, виручивши за свій товар багато польських грошей, гуляли на виду у польської шляхти, бажаючи показати цим, що для них гроші — пусте. А коли гуляв запорожець, то тут і музика, і танці, і невід’ємна принадлежність гульні — бандуристи, які прославляли діяння славного козацтва.
До шістдесятих років правильні стосунки лівого і правого Придніпров’я, порушені було гайдамаччиною, відновлюються.