Природно у таких людей нічого не залишалось у житті, крім нескінченої, домогильної боротьби з ляхами. Це були мономани, такі ж жалюгідні, і які так само чесно помилялися, як Дон Кіхот, що воював із млинами, вважаючи їх велетнями, і з отарами овець, бачучи у них вороже військо. Вони були настільки ж розбійниками і вбивцями, наскільки можна назвати самогубцями тих, хто колись в ім’я ідеї закопували себе по груди у землю і вмирали, або тих з фанатиків, які спалювали себе в релегійному екстазі. Вони були розбійниками і злочинцями тому, власне, що з дитинства всмоктали поняття, що прямо межують із злочином, і плодом яких неминуче стають вбивства і грабіж.
Отже, таких людей не могло знищити і запорозьке військо, тому що воно саме їх, так би мовити, і породжувало. При всьому тому, військо, що спонукали, як воно висловлювалось, "високі веління, доволі у коші наслані, повинно було за всяку ціну витравити гайдамацтво з корінням, хоч, як виявилось згодом, замість десятків повішених гультяїв з’являлись їх наступники цілими сотнями, і якщо гайдамацька вербовка стала менш успішною в Запорожжі, де завівся російський суворий порядок, то вона тривала у російській і польській Україні, тому що там залишались старі несприятливі умови життя народу у колишній силі — з одного боку, в російській частині України, натиск сильного на слабкого і богатого на бідного, з іншого, у польській половині історична нелюбов селянина до пана-поляка, хоч би він навіть був добрим паном. Тому кошовому Лантуху і військовому єсаулу Калнишевському доводилось продовжувати прагнути для винищення гайдамацтва.
Від самої ранньої весни 1758 року Лантух "зі старшиною і товариством" відправив у Гард, колись розорений Савою Чалим і відновлений запорожцями, особливу команду, якої спеціальне призначення було винищення гайдамаків. Начальником команди призначався "пан полковник" Дмитро Стягайло, писарем при ньому був Яків Дон, а єсаулом Харько Ведерка. Команді дали особливу інструкцію, які, власне, давалися роз’їзним командирам на Волзі, які висилали коменданти і воєводи приволзьких фортець і міст знищення зграй понизової вольниці. "Понеже, говорилося в інструкції, військо запорозьке низове через єдиних примножених бродяг, вчиненими ними сусіднім закордонним людям грабіжництвом, злодійством і смертовбивством так вельми у велике безслав’я і у коло платежу розоренням прийшло, що без потреби і донині не залишалося, тим більше, виконавши великі повеління монарших указів, доволі у кош насланих, — визначено у коші війська запорозького низового до найбільшого їх, злодіїв, злого наміру знищення поставити у пристойному місці при Бугу-річці двохсотну команду, взявши з кожного куреня для того по 5 чоловік сумлінних".
З цього введення в інструкцію видно, що незважаючи на жорстоку війну проти гайдамаків всього Запорожжя, гайдамаків не зменшувалось, а збільшувалось. Військо побоювалось, що гайдамаки ці не тільки привели його до великого безслав’я, але й до розорення. Але тут же зізнається, що найбільше спонукають військо до знищення злодіїв "високі веління, доволі у кош наслані".
Таким чином, за інформацією, полковнику Стягайлу слід негайно відправитися прямо в Гард зі своєю командою і там розподілити її на кілька "чатей" (пікетів), відправивши потім ці чати у певні місця. Далі наказувалось, прибувши до Гарду і розташувавшись у тих місцях, де раніш колишні полковники стояли таборами, зробити перепис команди, що знаходилась при Сягайлі, викликаючи певних від кожного куреня отаманів, і якщо з якогось куреня повне число козаків не з’явиться, негайно надіслали про це звістку. У Гарді, крім самого начальства команди, нікому не дозволялось займатися ("бадатися") торговельними промислами, а особливо шинкарством; але козакам та іншим людям дозволялось "для харчування здобич мати рибну, в річці Буг". Наказувалось далі команді по зимівниках в Інгульці та у Великому Інгулі всі козачі зимівники об’їхати і скільки у якому зимівнику у господарів служителів, і хто вони на ймення та призвисько, а також скільки у кого рогатої худоби і коней, все це записати і звеліти всім мати від кошу річні паспорти. Припускалося, звичайно, що під нібито робочими людьми часто приховуються найнебезпечніші гайдамаки, які тільки можуть приховати своє звання і славу під одягом наймита чи батрака.
Для спостереження таємними гайдамацькими партіями, що проходили тут, Гард повинен був частіше висилати окремими загонами "при добрих приставах нарізно, пристойне число команди", а якщо де-небудь "прошукаються" гайдамаки, то при взятті їх, якщо будуть "оборонно відходити", вчиняти як з ворогом і все, що при них є, відбивати, а їх самих "переловлювати" і під караулом присилати у кош. Далі в інструкції був вельми дивний пункт, який, проте, достовірно малює і той час, і тих людей. "Задовольнятися вам, полковнику, зі старшиною тим, що самі у злодіїв їхнє власне відіб’єте (говорить цей пункт), а що з командою — те на громаду". Але якщо у гайдамаків будуть відбиті коні, яких вони викрали, або рогата худоба, або злодійські речі — татарські чи якісь інші, то все це надсилати у кош, для віддачі скривдженій стороні. Значить, начальство могло віднімати у гайдамаків те, що особисто належало гайдамакам, і могло цією гайдамацькою власністю користуватися. Та у гайдамака нелегко було розсортувати власність таким чином: у нього могло бути все награбоване — і кінь, і рушниця, і піка, і навіть сорочка — і все це команда брала собі, чим не нехтували і самі полковники. Якщо гардівська команда дізнається, що гайдамаки десь збираються партією і мають злий намір, слідкувати за ними секретно особливою командою, тримаючись їхніх слідів, хоч би і на далеку відстань, і "збирані ними чати розбивати і ловити, і до того їх злого наміра не допускати; і все, що в них є, відбивати". Але якщо, через "малосильство" команди, гайдамацькі зграї розбити не можна буде, то про це негайно дати знати у кош, і тоді буде надіслана швидка допомога". Команді суворо заборонялось "виїздити" або "виходити" за кордон, тобто за Буг і за Синюху. Разом з тим наказувалося ловити усіх безпаспортних, "волоцюг" і "гультяїв", допитувати, як злодіїв і присилати у кош. Похідній бугогардівській церкві наказувалося бути із священником там, де стоятимуть табори, а не на острові, "і вам — додавалося в інструкції — дячка і паламаря нічим не ображати". Зимою команду і похідну церкву переносити у Великий Інгул і там заготовляти на зиму сіно, а "тамтешнім зимівникам загрожувати і спонукати, щоб нікого із злодіїв та волоцюг не тримати".