Ту ж саму картину ми бачимо і тут, при описанні битви польських військ з тією партією зі зграї Чуприни, яку він вислав зі своїм братом для окремих дій і для спостереження за рухом на "Чорному шляху". Вартові цього загону також сиділи під курганом, тоді як весь загін із здобиччю був у закритому місці.
Коли регіментар, воєвода Тарло, дізнався від молодого полоненого гайдамака про місце розташування усього загону, він негайно вислав проти нього триста чоловік піхоти, посадив їх на коней, взятих у волоських хоругвах, і триста городових козаків з двома гарматами, під начальством молодого князя Мартина Любомирського, який за успішну справу у лісі був підвищений у чин полковника.
Вже з одного цього розпорядження можна бачити, якою страшною силою здавалися полякам гайдамаки: проти п’ятнадцяти чи тринадцяти чоловік посилали загін у шістьсот чоловік з двома гарматами. Це значить, що на кожного гайдамака посилали по 40 чоловік польського війська. Таким чином згаданий загін рушив до вказаного місця біля "Чорного шляху". Він йшов швидким маршем, а ватажки з рештою війська виступили слідом за цим загоном. Молодий Любомирський і тут відзначився. Він так вміло підступив до гайдамаків і так добре скористався вказівками помилуваного розбійника, що оточив їх з усіх боків, а висланих на горний шлях козаки знайшли сплячими за курганом. Але ті, що сиділи у ярузі, не хотіли здатися, хоч задля остраху по них випалили з гармат; навпаки, вони почали різати своїх полонених, закритих у одній хатці. У цій хатці знайшли пізніше зарізаними вісімнадцять жидів, кілька жидівок, одного упіята і одного ксьондза. Решту врятувала піхота, що якраз підоспіла. Гренадери прийняли гайдамаків у штики і кололи, як диких кабанів. Трьох було вбито, решту пов’язали; але усі вони були такі зранені, що більша частина їх перемерла протягом трьох днів. З польського боку вбили тільки одного барабанщика і поранили ножами кілька рядових. Виручено було з полону шістьох упіятів з дружинами, шістьох ксьондзів, двох ієзуїтів, понад двадцять жінок і дівиць-шляхтянок і більше дюжини шляхтичів. Всі вони були напхом напхані у згаданій халупці і роздіті майже догола. Але потім було відкрито ще у сусідніх яругах чоловік п’ятнадцять замордованих шляхтичів. Знайдено близько полутораста коней, як у батовні, так під сідлами і без них. Між скирд нагромаджена була велика кількість колясок, бричок, візків, різних скриньок, валізок, шкатулок і погрібців, награбованих на великій дорозі, на "Чорному шляху". Регіментар Тарло і князь Антоній Любомирський тільки на третій день прибули з військом на місце цієї останньої поразки гайдамаків. Визволені з розбійничих рук, полонені вийшли їм назустріч, як до своїх рятівників. Здобич, знайдена при самих гайдамаках і у візках, була дуже значною. Всьому був зроблений докладний опис, і власники, які залишилися живими, показували, що в них пограбовано, вказуючи різні речі, одяг і лантухи. Потім їх відвели під особливий навіс, де було розкладено усе це майно, і кожний отримав те, що йому належало.
І тут військо відпочивало троє діб. За розпорядженням начальників, було відслужено сумну панахиду у долині смерті, як висловлюється пан Закржевський, і тіла замордованих християн поховали як годиться на цвинтарі сусіднього села, а євреям дозволено було забрати трупи своїх одновірців для поховання за їхнім звичаєм. Решта здобичі знову була розділена між військом, а молодого князя Мартина Любомирського найменували генералом, і негайно був відправлений гінець до короля з проханням про затвердження його у цьому чині.
Для військового судді і ката відкрилося нове поле для допитів і тортур. Кількох гайдамаків, що залишилися живими, четвертували на місці або посадили на кіл, а одному переламали руки й гомілки і потім повісили, зачепивши залізним крюком за ребро, оскільки він зізнався у найтяжчих злочинах. То був якийсь попович з Волині. Сподобався він якійсь вже немолодій пані, отруїв її чоловіка і одружився з нею. Вона записала йому свій маєток, і він вже почав називатися дворянином і навіть паном мечником. Згодом, коли дружина йому набридла, він отруїв і її, а її майно привласнив собі. Врешті почав насильничати і над сусідами, наїжджаючи на їхні домівки. Його судили і винесли йому смертний вирок, але він втік з Волині і пристав до гайдамаків, яких здивував вишуканою жорстокістю, з якою він забавлявся муками нещасних жертов, допитуючи їх, де сховані їхні гроші, і тому заслужив від гайдамаків прізвисько "Сповідника".
Таких поповичів бачили ми і у понизовій вольниці, і якщо між понизовими добрими молодцями замішувався попович, то побільшості це була значна особистість. Отаман Заметаєв, якого Суворов і Панін у публікаціях, що розсилались у Росії, називали "чудовиськом", проти якого висилали цілі загони і спіймати якого могли довірити тільки Суворову, якого, врешті, не сміли вислати з Цариного в Астрахань під конвоєм цілого деташемента, — це найбільше страховисько у понизовій вольниці був попович. Зустрічались між ними й інші поповичі, які, як правило, різко виділялися з маси інших розбійників. Такий, мабуть, був і той гайдамак, який залишився в історії під іменем "сповідника".
Коли згаданих гайдамаків із зграї Чуприни, в тому числі і Сповідника, стратили, то їх трупи були закопані так само, як і трупи перших. Руки і ноги страчених знову ж таки розвезли по містах і великих дорогах для повчальних виставок. Військо розійшлося по старих становищах, а регіментар і воєвода Тарло відправилися з князем Антонієм Любомирським у Полонне. В’їзд їх до цього міста був тріумфальний. Їх зустрічали гарматною і рушничною пальбою з кріпосних валів. Біля самого в’їзду у Полонне комендант фортеці, старий француз, підніс князю на оксамитовій подушці ключі від воріт, а той передав їх генеральному регіментарю. Міщанські цехи і єврейські кагали (громада) очікували їх біля міської брами, а біля гашкових воріт ректор ієзуїтів, на чолі свого духовенства, зустрів вождів і вітав їх промовою, в якій порівнював їх з римським великим Помпеєм, який також колись воював з розбійниками, а молодого князі Мартина Любомирського за його сміливий вступ до лісу, уподійним герою Курцію, який кинувся у відкриту безодню. У палаці княгиня Любомирська, оточена численними гостями, вітала на ганку переможців… Розкішний обід, часті тости, пальба з валів, а увечері фейєрверк і танці завершили цей день. І треба сказати — додає очевидець, ніби для більшого контрасту з тим, що іще зовсім недавно ці самі люди, які тепер безтурботно веселяться, різали руки і ноги гайдамаків, вішали їх на гак, саджали на кіл — треба сказати, додає він, що ніхто з них не примушував себе умовляти на чергові тости або тягти за вухо до танців. Молодий князь Любомирський та його дядя, князь Франциск Любомирський, який тільки-но прибув з-за кордону, і кілька інших одягнених у короткі французькі каптани, танцювали менует, екоссед, страсбурзький і штрайєр. Інші дворяни в кунтушах відплясували з почесними панами княгині (respektowe panny) мазурку, краков’як і польський; а всі разом закінчили бал швидким драбантом.