Примітна в такому випадку однаковість явищ у той смутний час і у далекому південно-західному кутку нинішньої Росії, на Волині і в Подолії, і на далекому північному сході тієї ж Росії, в Оренбурзі. Коли Чуприна і Чортоус палили село за селом на Волині, пробиралися у Полісся і робили свої засідки під самим Рівним, у ці самі дні князя Любомирські бенкетували у Рівному зі своїми численними гостями дні і ночі, танцювали, пили до паскудства, влаштовували фейєрверки, "зганяли тисячі народу", щоб на безлісній горі насадити цілий гай і напустити у нього диких звірів протягом одного дня, — адже це казки, яким ніхто б не повірив у наш час, а між тим це правда! І в цьому новонасадженому гаю пани полювали, коли Чуприна підкрадався до них зі своїми ватагами і міг захопити їх усіх зненацька і перевішати! Так само, як Пугачов брав фортецю за фортецею і підходив уже до Оренбурга, забираючи урядові війська і артилерію з припасами, вішаючи командирів і розстрілюючи картеччю непокірних солдатів і козаків, а в цей час в Оренбурзі, у губернатора Рейнедорпа танцювало на балу вибране оренбурзьке товариство, і, з цієї причини не могли вжити необхідних заходів до придушення заколоту, а у Петербурзі в той же час теж йшли бенкети за бенкетами з випадку шлюбу великого князі, у якого грубий козак хотів відняти спадкоємну корону.
Немає нічого дивного в тому, що і при земському ополченні гайдамаки розправлялися у західному краї так, ніби в ньому, крім несміливих євреїв і таких самих несміливих жінок не було жодного чоловіка, вже не кажучи про козаків і солдатів.
Щоб ясніше виказалася уся дивовижність тієї протилежності, що панувала у цей тяжкий для краю час, у панських багатих замках і в селах, ніким не захищених від гайдамаків, — поведемо розповідь самовидця про те, що робили безтурботні пани у ті самі моменти, коли зграя Чуприни підбиралася до тих місць, де пани так бездумно веселились.
"Знаходився я при дворі князів Любомирських понад десять років, але не як дворянин, а як приятель дому (говорить пан Симон Закржевський). Гучно і весело жили тоді у Рівному. Домашніх — юрма, гостей щодня напхом — напхано: бенкети, музика, танці, відкриті столи, келихи за келихами, які осушують під грім мортир і ручної зброї; палаючі вензеля і фейєрверки. Княгиня, уроджена Поцеєва, принесла чоловікові багатий посаг. Дивна була пані і чарівна і надзвичайно охоча до веселощів. Пам’ятаю, як бувало вона відкине німецькі роброни та помпадури і з’явиться у давньо-польському вбранні: в оксамитовому кунтуші, у станику (вид зовнішньої шнурівки) з золотої парчі, у соболевому капелюшці, на якому виблискує алмазне перо, і в червоних чобітках, винизаних перлами і підкованих золотом. Зав’ється, бувало, у першій парі в польському або у мазурці величезною двірцевою залою — ну, чиста тобі лань, напрочуд гарна. А як на повороті у танці цокне підковами, серце так, бувало, розіграється, що танцюєш, мало зі шкіри не вискакуєш.
"Князь, коронний підстолій, з свого боку любив заохочувати власним прикладом до частих келихів (у ті часи всі пили у Польщі). Був він гарний мисливець і часто влаштовував полювання для своїх гостей у великих розмірах. У Тульчині у нього звичайно утримувалась численна псарня, на яку він віддав усі прибутки від цього ключа (певне число сіл). Просторі ліси були повні великих звірів, на яких ми полювали з тенетами та заборами, з допомогою незліченної кількості мужиків. Настрілявши безліч сарн, вовків, диких кабанів, часто також вбивали кілька лосів, а іноді і ведмедів, сідали ми за мисливський обід. Скільки там було розповідей про мисливські пригоди, скільки брехні і скільки зухвальства! Роги і валторни греміли між тим на знак торжества, а ми трубили у кубки, і я не пригадую, щоб коли-небудь повернулися додому тверезими.
"Одного разу довелося князю поскаржитися, що у нього немає під Рівним гаю, де б він міг іноді полювати хочби за зайцями. Що ж? Сусіди і приятелі змовились зробити йому сюрприз на день його іменин. Князь виїхав, доречно, на кілька днів у Дубно до князя-ордината Сангушка і мав повернутися тільки на день святого Станіслава. Напередодні цього дня "зігнали" тисячу підвод з молодими деревцями та тисячу робітників з ближніх та далеких околиць, насадили дуже старанно досить привільний звіринець, пересічений правильними просіками, і пустили у нього багато різних звірів. Як здивувався і зрадів князь, коли повернувшись уночі до Рівного і прокинувшись вранці, побачив перед містом гору, вкриту лісом! Цей ліс потім старанно підтримували, і досі він існує. На день святого Станіслава ми, правда, не полювали, оскільки це було свято патрона польської корони; та усі ми, скільки нас було гостей і домашніх, сунули на чолі з князем і княгинею до лісу, який ніби за якимсь чаклунством виріс з-під землі. Дивне було явище — бачити стада зайців і сарн, переляканих приїздом екіпажів і гвалтом вершників. Вони кидались у різні боки, та нікуди не могли втекти, тому що ліс був обнесений тенетами. Тільки третього дня увечері ми почали полювати при світлі ліхтарів та каганців. А на день самих іменин був гучний бенкет.
"Пам’ятаю, як після обіду показували на замковому дворі коня з княжих стаєн. Усі дами вийшли з княгинею Гоноратою на величезну двірцеву галерею, що йде вздовж зали на другому поверсі. Я наказав підвести мені мого сірого у яблуках і ну витворяти на ньому різні штуки. Дами аплодували мені, а часом і жахалися. А князь, стоячи на галереї з повним бокалом, закричав мені зверху: "Пане Симоне! П’ю за ваше здоров’я у ваші руки, але візьміть бокал, не злізаючи з коня!"
"Не треба було повторювати мені цей виклик: я стиснув шпорами свого сірого і в кілька стрибків сходинкою у передні сіни, потім далі у внутрішні, а звідти в’їхав сходами до зали і з’явився на галереї, навівши остраху на дам. Князь подав мені великий бокал; я випив залпом за його здоров’я, повернув коня і тим же шляхом, хоча вже дещо обережніше, повернувся на замковий двір.
"Так от у ті роки подвізалися ми в цьому Рівному, яке тепер так отверезилося. А у Дубні, в замку князя ордината, надворного маршала литовського, текло вино рікою, тому що крутовусого Сангушка нелегко було перемогти у пиятиці. Заливав він, як у бочку і любив бачити навколо себе питців. У замковій залі часто над головами співбесідників парувало, а на дворі клубочився дим від стрільби драгунів, які гриміли з рушниць за кожним тостом".