Ось у цей гарячий час і діяв Харько. Тарануха так описує його зі слів очевидців: "Славний козак був! Бувало йде — жупан блакитний на ньому зверху, червоний зі споду, чоботи сап’янці, шапка чорна набакир, сам він людина плечиста, русява, повновида. Бувало, пройде один раз на сірому коні, другий — на вороному, третій — на буланому, четвертий — на білому… ніби тобі генерал… а козак! А на війні такий був дока, що з ним козаки нічого не боялися. Скаже на виворіт "Отче наш" — йди сміло: куля тебе не торкнеться".
Про ставлення його до польських панів кажуть, що коли він був сотником у Жаботині, то, бувало, посилає до панів: "я вас захищаю і бережу, а ви мені за це поставляйте утримання і провізію". Пани і посилають все це йому у Жаботин. Через це самоуправство Харька, а може поляки почали в ньому бачити страшного гайдамака, тільки пішла така чутка, що проти Харька ніхто не встоїть. І почали думати поляки про його загибель. "Годуємо ми цього вражого сина (говорять), та, мабуть, вигодуємо такого розбійника, як Хмельницький. Тоді була "Хмельниччина", а тепер буде "харьківщина".
У історії сотника Харька, як і в історії Сави Чалого, народна пам'ять зберегла тільки деякі уривчасті події з життя цих двох славних гайдамацьких ватажків. І пісні, і перекази, як це завжди буває, обертаються навколо останніх днів життя того й другого.
Поляки згубили Харька обманом. Начальник польського регіменту, а, може, й інші особи, навчені ним, але яким Харько міг довіритися, запросив його у Паволоч у гості. За словами лірника Дмитра Погорілого у Звенигородці Харько піддався обману і без побоювань виїхав до Паволочі, тому що там у нього була хрещена мати, пані знатного роду. Він сподівався, що у такої поважної особи йому ніщо не загрожує.
Розповідь про смерть Харька починається з того (за варіантом п. Костомарова), що він був із своїми 700 "молодцями" у містечку Буланому, де й загуляв.
Ой пішов сотник Харько через Булане місто, та сів горілку пити,
А за їм, за їм сімсот молодців: "стій, батьку, не журись!"
"Ой як же мені, панове молодцове, як мені не журиться,
Коли підо мною мій кінь вороний та найліпший становиться?"
Дальша розповідь — як він від’їжджав у Паволоч, як його проводжала дружина і попереджувала про зраду, як його прийняв наволоцький регіментар і напоїв п’яним — має багато спільного у всіх варіантах: і у п. Метлінського, і п. Костомарова, і у п. Максимовича. Від’їзд Харька описується так:
Ой присилали од лементаря до сотника Харька листи:
Ой приїдь, приїдь, сотнику Харьку, меду-вина до нас пити.
Ой як став Харько, ой як став Харько з дому свого виїжжати.
А за ним його сотничка стара з хлібом-сіллю проводжати:
"Ой не їдь, Харьку, ой не їдь, Харьку: бо то проклятая зрада,
Лучче б ти в замку був з козаками, то б я тобі була рада".
Ой тим же він собі та поїхав, що дуже горілки впився,
А за ним його та козаченьки: "Ой стій, батьку, не журися!"
"Ой як же мені, пани молодці, як мені не журиться,
Що підо мною кінь буланенький та почав становиться!
А ще й тому, мої козаченьки, і на серденьку стуга,
Що покидаю я в Жаботині свого вірненького друга".
Коли Харько під’їжджав до Паволочі, його зустрів "пан паволоцький", а за іншими — сотник паволоцький, він же, мабуть, і начальник регіменту. Цей поляк і провів Харька до "палацу" до його хрещеної матері:
Ой як став сотник, ой як став Харько у Паволок уїжати.
Ох став його сотник, ох став його паволочинський Харька зустрічати:
Ох як став сотника, а сотника Харька медом-вином частувати,
У панські палаци і к матці хрещеній у гостину зазивати.
Ох як став же сотник, а сотник Харько, та й став забуваться,
На панські перини став він похиляться.
Хрещена мати Харька, яка була учасницею змови проти нього, відразу сповістила про те його ворогів:
"Ой тепер ви, ляшки, ох тепер ви, пани, ох і тепер ви позволяйте:
Ох лежить же п’яний сотник Харько, то тепер його збавляйте!
Тепер маєте час, маєте годину — тепер ви його оступайте".
В одному варіанті, записаному п. Вареником, говориться, що вороги Харька, вбили його не в Паволочі, а відвезли у Шамраївку і там вбили:
Ой як приїхали та два ляхи до Харька та з порадою,
Ой взяли, взяли сотника Харька у Шамраївку з собою.
Ой як заржав же кінь буланенький, стоячи біля пекарні,
Ой залили сотника Харька в Шамраївці у кайдани.
До якого ступеню була велика симпатія народу до цих героїв народної вольниці, видно з того, що говорить крім пісень особливий народний переказ про смерть Харька. Як стали поляки рубати закутого у кайдани Харька, то три дні рубали, і ніяк не могли порубати — шабля вищерблювалась, як від заліза. Тільки згодом догадалися, що його треба рубати його ж шаблею: а у нього була велетенська шабля — вона його й згубила.
Чимало також поетичного і чарівного у розповіді і піснях про останні хвилини Харька. Оповідаючи про своїх улюблених героїв, народ переносить нас у поетичні часи греків та римлян, і тому зовсім забувається, що ці особи діяли ще так недавно, а між тим дістали вже ореол чарівного. Видно, що так чи інакше, а за народ стояли ці страшні люди, якщо народ так дорожить пам’яттю про них, і не дорожить пам’яттю про тих людей, яких ми звемо великими. Народ каже, що Харька поляки тільки тому могли згубити, що завчасно встигли прикувати його коня, а то б він виручив свого господаря: це був такий богатирський кінь, що побив би усіх, зруйнував би самий дім, де вбивали Харька, якби був на волі. Та поляки прикували його за усі чотири ноги у конюшні. Кінь, учувши кров Харька, сильно і жалібно іржав, та нічого не міг вдіяти.
Мало того, для народу дорогі найменші рисочки з портрету його героїв та їхнього оточення. Коли прийшли у Жаботин вісники смерті Харька, дружина його вибігла до них, відірвавшись від своїх домашніх справ, і пісня говорить, що в неї були "руки у тісті".
А вже прислали пані сотниці та ляхи вісті,
Ой вибігла пані сотничка, а в неї рученьки в тісті.
Згубленого через зраду народного героя поховали у зеленому хмизу. Далі пісні розповідають про дружину Харька, яку називають "бідною, нещасною удовицею" і порівнюють з "приблудною (присталою) яркою". Вона плаче і проклинає начальника польського регіменту: