Стою тепер посеред кімнати, заточуючись, ніби мене хто вдарив. Я все думаю про своє життя, вдивляюся в минуле. Ні, не підеш проти каламутної течії. Я був страшною людиною, тому й не мав жодного друга. А проте, казав я собі, чи не тому так сталося, що я ніколи не вмів критися під личиною? Якби всі люди ходили без машкари, як ходив я з піввіку, мабуть, вони здивувалися б, яка невелика різниця між ними. Бо, щиро кажучи, ніхто не показує свого справжнього обличчя, ніхто! Більшість людей наслідують одне одного, хизуються високими благородними почуттями. Самі того не відаючи, вони наслідують літературних героїв або когось іншого. Святі знали, що коїться в душах людей, і тому ненавиділи, зневажали Себе. Я б не був пострахом для всіх, якби ховався, не показував себе оголеного, без усяких прикрас.
Ось які думки гнітили мене, коли я снував по темній кімнаті, натикаючись на важкі меблі з палісандрового або червоного дерева, на замулені піском уламки минулого нашої родини. Стільки людей, від яких лишився самий тлін, колись сиділи за цими столиками, у цих кріслах, лежали на цих канапах. Діти побруднили своїми черевиками отоманку, коли залазили туди, гортаючи "Світ в образах"[23] за 1870 рік. Оббивка так і залишилася чорною в тих місцях, де її торкалися ніжки. Вітер кружляє довкола дому, підмітає опалий тополиний лист. Знову забули замкнути віконниці у якійсь із кімнат.
XIX
Назавтра я тривожно чекав пошти. Я блукав алеями, як блукала колись Іза, виглядаючи дітей, коли ті приходили пізно. Чи не посварилися вони? А може, хто захворів? Я "псував собі кров": вигадувати всякі страхи я був такий самий мастак, як Іза; чого тільки я не передумав. Я довго ходив по виноградниках, нічого не помічаючи, як це властиво заклопотаній людині. Але, пригадується, я помітив, що в мені відбулася зміна. Я навіть тішився своєю тривогою. В тумані відлунювали всі одголоси, долину було чути, але не видно. По довгих смугах виноградників розлетілися плиски й дрозди, кидаючись на ще не підгнилі грона. Люк у дитинстві любив ці досвітки ранньої осені…
Юберова листівка, надіслана з Парижа, не заспокоїла мене. Він писав, що йому несподівано довелося поїхати в нагальній справі: немалі прикрощі, він розповість, коли повернеться; вдома його чекати позавтра. Я думав, у нього якесь ускладнення у фінансовій управі: може, він дозволив собі щось незаконне?
Після обіду я не витримав, звелів відвезти мене на вокзал і взяв квиток до Бордо, дарма що обіцяв дітям не їздити самому. Женев'єва мешкала тепер у нашому колишньому будинку. Я здибався з нею в передпокої,– вона прощалася з якимсь незнайомцем, певне, з лікарем.
– Юбер нічого тобі не сказав?
Вона повела мене до тієї самої приймальні, де я зомлів у день похорону. Я полегшено зітхнув, дізнавшись, що йдеться про втечу Філі; я боявся чогось гіршого, а виявляється, він утік із жінкою, яка "його оплутала"; була жахлива сцена з Жаніною; він поводився брутально, не залишив дружині ніякої надії. Бідолашна зараз у повній прострації, її стан непокоїть лікаря. Альфред і Юбер наздогнали втікача в Парижі. Щойно прийшла телеграма – вони нічого не домоглися.
– Подумати лишень! Ми ж давали їм стільки на прожиття… Звісно, ми були обачні і ніякого капіталу їм не виділяли, проте ренту призначили пристойну. А Жаніна! Господи, яка легкодухість! Він умів добитися від неї всього, геть усього. Подумати лишень! Раніше він погрожував кинути її, певний, що ти нам нічого не лишиш, але ж утік він не тоді, а тепер, коли ти передав нам усю маєтність. Як ти це поясниш?
Вона стала проти мене, ввівши брови й вирячивши очі. Потім припала до радіатора і почала мерзлякувато потирати руки.
– А втік він, звісно, з багатою жінкою?
– Де там! З учителькою співу… Та ти її добре знаєш, це пані Велар. Не першої молодості, бувала вже в бувальцях. Вона ледве собі на хліб заробляє… Ну, як ти це поясниш?
І, не чекаючи відповіді, вона заговорила знову. Тут увійшла Жаніна. Вона була в халаті. Наставила мені лоб для поцілунку. Вона не схудла, але розпач стер з її важкого, позбавленого чарів обличчя все, що мені не подобалося. Ця бідна істота, така манірна, така розпещена, скинула з себе все наносне і стала зовсім проста. На неї падало різке світло люстри, але вона навіть не примружила очей.
– Ви вже знаєте? – тільки й сказала вона і сіла у шезлонг.
Чи вона чула слова своєї матері, нескінченну обвинувальну промову, виголошувану, мабуть, відтоді, як утік Філі?
– Подумати лишень!
Кожну фразу Женев'єва починала з вигуку "Подумати лишень!", дивного в устах жінки, котра не звикла думати. Подумати лишень! Віддано йому таку дівчину, хоча він уже встиг у двадцять років прогайнувати чималу маєтність, одібрану у спадщину дуже рано (він був сирота, не мав близької рідні, і довелося звільнити його з-під опіки). Родина закривала очі на всі його брудні походеньки… І ось як він за все віддячив!
У мені накипало роздратування, і я не міг його стримати. Задавнена злість прокинулася знов. Та хіба сама Женев'єва, Альфред і всі їхні друзі не манили Філі всякими обіцянками, не спокушали його?
– І найцікавіше, – бурчав я, – що ти й сама віриш у свої байки. Одначе ти знаєш, як ви бігали за цим хлопцем…
– Чи не збираєшся ти його захищати, тату?
Я відповів, що й не думаю захищати його, а лише хочу сказати, що ми були до Філі несправедливі: він не такий уже ниций, як нам здавалося. Певно, йому надто нецеремонно показали, що за таке багатство він повинен терпіти всі образи, бути з вами нижче трави, бо нікуди йому тепер не втекти. Але люди не такі вже підлі, як нам здається.
– Подумати лишень! Ти захищаєш мерзотника, що кинув молоду дружину й малу доньку?..
– Женев'єво! – роздратовано гукнув я. – Ти не розумієш мене, але зроби над собою зусилля, спробуй зрозуміти. Звісно, недобре, негоже, коли хто кидає свою дружину й дочку. Але вчинити таке можна і з недостойних мотивів, і з високої причини.
– Он воно що! – затято вигукнула Жепев'єва. – По-твоєму, це благородно – кинути молоденьку жінку і маленьку доньку!
Вона не могла вибратися з зачарованого кола своїх міркувань, вона нічогісінько не второпала.