Край доріг і луків вимальовуються довгі ряди берестів та тополь, що височать одне над одним, а між їхніми темними лініями клубочиться туман, туман і дим: там палять бур'ян, та ще дихає випарами земля, впоєна дощем. Бо ж у нас тепер осінь, грона, обсипані дощовими краплями, вже не наллються соками – все забрав у них дощовий серпень. Та для нас, мабуть, ніколи не буває пізно. Я все кажу собі, що для людини ніколи не пізно.
Другого дня після повернення до Калеза я ввійшов до Ізиної кімнати, але не з почуття побожності. Тільки знічев'я, від нічого робити, – я вже сам не знаю, чи приємно, чи тоскно було мені від того, – я штовхнув двері, перші після сходів ліворуч. Все було навстіж – і вікно, і шафа, й комод. Слуги все повиносили, сонце тислося в усі куточки, поглинаючи невловимі сліди завершеної людської долі. В вересневому полудні дзижчали мухи. Густі круглі шапки лип скидалися на якісь овочі, обкидані плямами. Блакить, густа в високості, блідла над заснулими пагорбами. Десь бринів дівочий сміх; над виноградниками похитувалися золотаві на сонці брилики: почалося винобрання.
Але життя, чудове життя пішло з Ізиної кімнати; кинуті на дно шафи рукавички та парасолька здавалися мертвими. Я дивився на старий камін: на ньому вирізьблено граблі, лопату, серп і сніп пшениці. Ці старовинні коминки, де можуть палати цілі колоди, влітку затуляють широкими мальованими екранами. На нашому екрані був зображений запряг волів на оранці – якось у дитинстві, розлючений чимось, я пропоров його складаним ножиком. Екран стояв на килимку. Коли я захотів поставити його па місце, він упав, відкривши чорне провалля вогнища, засипане попелом. Мені пригадалося, що розповідали діти про останній Ізин день у Калезі: "Вона палила папери, ми думали, що почалася пожежа…" Тієї хвилини я зрозумів: вона відчувала близьку смерть. Годі думати водночас про свою смерть і про смерть інших людей: мене невідчепно гризла думка, що я вже на божій дорозі, тому я не помітив нервової Ізиної напруги. "Це пусте, це вікове", – казали немудрі наші діти. Але ж вона, розпалюючи велике вогнище, знала, що її час настав. Вона хотіла зникнути і слід за собою затерти. Я дивився, як вітерець ледь колише в каміні сірі пластівці. В кутку стояли щипці, якими користувалася вона, я схопив їх і встромив у попіл, в цю купу пороху, в небуття.
Я порушив його, ніби там ховалася таємниця мого життя, таємниця наших двох життів. Що глибше поринали щипці в попіл, то він ставав щільніший. Я добув кілька паперових клаптів, мабуть, уцілілих у середині грубої пачки, але на цих врятованих шматочках збереглися лише окремі слова й незрозумілі уривки фраз. Усе написано тим самим не відомим мені почерком. Руки в мене тремтіли, я вперто копирсався далі. На одному замазаному сажею клаптику мені пощастило прочитати слово "pax"[20], а під маленьким хрестиком стояло "23 лютого 1913 року" і "Люба моя доню!". Я намагався прочитати слова, написані на обгорілих берегах сторінки, але розібрав лише таке: "Ви не винні, що це дитя будить у вас ненависть, ви були б винні тоді, якби піддалися їй. А проте ви всіляко намагаєтеся…" На превелику силу я прочитав іще: "…надто зухвало судити так мертвих… його прихильність до Люка доводить…". Далі кіптява приховала все, крім такої фрази: "Пробачте, не дошукуючись, яку саме вину ви прощаєте. Віддай йому все…"
Я ще матиму час поміркувати над усім цим: зараз треба шукати, шукати. І я шукав. У незручній позі, нахилившись так низько, що важко було дихати, я розгрібав попіл. Я добув записника в цератовій оправі і весь затремтів від зворушення; блокнот нібито був цілий, але в ньому не збереглося жодної сторінки. Лише на звороті оправи мені пощастило прочитати кілька слів, виведених Ізиною рукою: "Букет духовний", а нижче: "Не звуся я Той, хто клене, ім'я моє Ісус". ("Про Христа", святий Франціск Сальський[21])".
Далі йшли інші цитати, але прочитати їх було неможливо. Схилившись над цим порохом, я довго шукав, але більше нічого не знайшов. Тоді я підвівся, поглянув на свої чорні руки. Побачив у дзеркалі, що лоб у мене вимазаний сажею. Як замолоду, раптом виникло бажання піти кудись у поле й ходити довго-довго. Забувши про своє серце, я швидко збіг сходами.
Вперше за багато тижнів я пішов на виноградники, де лози вже скидали грона і готувалися до сплячки. Навколишній краєвид був легкий, прозорий, невагомий, як ті блакитняві бульбашки, що їх колись Марі видувала соломинкою. Під вітром і сонцем уже стужавіли вибої і глибокі відбитки волячих ратиць. Я йшов, несучи в собі не знаний мені досі Ізин образ, образ жінки, охопленої пристрастями, які лише богові було під силу приборкувати. Цю діловиту господиню гризли ревнощі до сестри. Маленький Люк був їй ненависний. Іза зненавиділа ні в чому не винного хлопця… А яка була причина? Ревнощі? Страх за своїх власних дітей? Я ж бо любив Люка більше, ніж їх. Але вона ненавиділа й Марінету… Так, так, вона страждала через мене; я був здатний завдавати їй муки. Яке шаленство! Умерла Марінета, умер Люк, умерла Іза. Всі повмирали, всі. Я вже старий дід, стою край тієї самої ями, що поглинула їх, і ось я радію, що не був байдужий померлій жінці, що викликав у її душі бурі.
Сміх, та й годі! Я справді сміявся на самоті, кашляючи й задихаючись, ухопившись за виноградний пакіл; переді мною стелилися простори, сповиті блідою імлою, де тонули села з церквами, дороги, облямовані тополями. Вечірнє світло ледве пробивало собі дорогу до цього похованого в тумані світу. Я відчував, я бачив свій злочин, я торкався його. Він містився не тільки в цьому огидному зміїному кублі – в ненависті до рідних дітей, у жаданні помсти, в сріблолюбстві, а і в затятості, з якою я відмовлявся вирватися з цього переплетеного гаддя. Я зрісся з цим мерзенним гадючником, ніби він став моїм серцем, наче биття мого серця зливалося з кишінням цього зміїного кодла. Мало того, що протягом піввіку я знав у самому собі лише те, що насправді не було мною; на інших я теж дивився так само. Мене сліпила та ница жадоба, яку я бачив на обличчях своїх дітей. У Роберові я помічав лише тупість, і ця видимість усе застувала мені. Я ніколи не усвідомлював, що побачити сутність людини можна лише, зірвавши з неї маску, заглянувши за цю маску. Мені треба було б зробити це відкриття раніше, в тридцять-сорок років. Але тепер я старий сердечник; востаннє я дивлюсь, як осінь заколисує виноградинки, огортаючи їх серпанком і промінням. Ті, кого я мав любити, померли; померли ті, хто міг би мене любити. А до тих, хто лишився жити, мені не знайти підходу, не ввійти в їхню довіру – нема вже часу та й снаги. Тепер у мені все, – навіть голос, рухи, і сміх, – належать тому іродові, якого я змушував боротися з усім світом, іродові, якому я дав своє ім'я.