– Ніщо вас не турбуватиме, – додав я, – купчу підпишете ви самі. Я вже відклав і передам вам у понеділок трохи облігацій, вони забезпечать вам ренту в сотню тисяч франків. Із таким прибутком можна спокійно дивитися в майбутнє. Але лев'яча пайка мого багатства в Амстердамі. На тому тижні ми з вами туди поїдемо і зробимо потрібні розпорядження… Що з вами, Робере?
Він пробурмотів:
– Нічого, пане, не треба… я нічого не візьму за вашого життя… Мені це неприємно… Я не хочу оббирати вас… І не наполягайте: мені важко слухати.
Він сперся на шафу, підтримуючи лікоть однієї руки другою рукою, і кусав нігті. Я пильно дивився на нього; а моїх очей боялися в суді обвинувачені; коли я обороняв позивача, то не спускав з ока своєї жертви на лаві підсудних, аж поки, бувало, вона не падала знеможена на руки жандармів.
Власне, я був вдячний йому, я дихав тепер на повні груди: який це був би жах – віддати останні свої дні такому нікчемнику! Я не відчував ненависті до нього. Я поклав собі відкинути його, не завдавши йому шкоди. Я не міг утриматися, щоб не побавитися ще трошки:
– Який же ви добрий, Робере! Зворушливо, що ви захотіли почекати моєї смерті. Але я не приймаю такої жертви. В понеділок ви матимете все обіцяне, а наприкінці тижня я переведу на ваше ім'я більшу частину мого маєтку… – Він замахав руками, а я сухо додав:
– То як, ви берете чи ні?
Боячись глянути мені в очі, він попрохав кілька днів на роздуми. Хотів вигадати час, щоб написати в Бордо й дістати вказівки. Бовдур нещасний!
– Ви мене дивуєте, Робере! Таки дивуєте! Дивно якось поводитеся!
Я думав, що пом'якшив вираз своїх очей, хоч їх неможливо пом'якшити, – погляд у мене твердіший, ніж я сам. Робер пробурмотів безбарвним голосом:
– Чому ви так на мене дивитеся?
Я перепитав, несамохіть перекривлюючи його:
– Чому я так на тебе дивлюся? А чому ти не можеш витримати мого погляду?
Люди, розбещені любов'ю, якось мимоволі, несвідомо знаходять ті слова й жести, що привертають усі серця. А я так звик будити ненависть і страх, що в мене й очі, і брови, і голос, і сміх покірно стають помічниками цього страшного хисту, іноді навіть незважаючи на мою волю. Так було й зараз; я хотів, щоб мій погляд відбивав поблажливість, а нещасний хлопець крутився з жаху. Я засміявся, а мій сміх видався йому лиховісним. І нарешті– так добивають зацькованого звіра – я спитав:
– Скільки тобі запропонували вони?
Отже, я почав йому "тикати", і в цьому була, хотів я чи не хотів, зневага, а не доброзичливий насміх. Він пролепетав:
– Хто запропонував? – І звів на мене очі, сповнені майже побожного жаху.
– Та ті двоє добродіїв, – мовив я, – один товстий, другий худий. Так, так, худий і товстий!
Meнi вже не терпілося дограти цю забавку. Гидко стало затягувати її (але ж не зважишся якось одразу розчавити підбором стоногу).
– Та візьміть себе в руки, – сказав я нарешті,– я вам прощаю.
– Я не винен, я не хотів… це…
Я затулив йому рота рукою. Нестерпно було чути, що він звалить усе на матір.
– Цить! Не треба нікого називати… ну скажіть… скажіть… скільки вони вам запропонували? Мільйон? П'ятсот тисяч? Менше? Не може бути! Триста тисяч? Двісті?
Він хитав головою, вигляд мав жалюгідний.
– Ні. Обіцяли ренту, – сказав він тихо, – вона нас і спокусила, так надійніше: дванадцять тисяч франків на рік.
– Від сьогоднішнього дня?
– Ні, коли матимуть спадщину… Вони ж бо не могли передбачити, що ви одразу захочете все покласти на моє ім'я… А тепер уже пізно?.. Авжеж, вони могли б притягти нас до суду… Хіба що приховати від них… Ох, який же я дурень! Оце мені й кара…
Він так потворно ридав, сидячи край ліжка, одна рука його звисла – здоровенна, налита кров'ю.
– Я все-таки ваш син, – скиглив він. – Не кидайте мене.
І незграбним рухом він спробував обняти мене за шию. Я лагідно випручався. Далі підійшов до вікна і, не обертаючись, промовив:
– Починаючи від першого серпня, ви щомісяця будете отримувати півтори тисячі франків. Я негайно дам розпорядження, щоб цю ренту виплачували вам довічно. На випадок чого ренту буде переведено на ім'я вашої матері. Моя родина, природно, не повинна знати, що я пронюхав про змову в церкві Сен-Жермен-де-Пре. – Тут Робер підхопився. – Гадаю, зайве попереджати, що досить вам щось бовкнути – і ви все втратите. Зате ви триматимете мене в курсі всіх каверз проти мене.
Тепер він знав, як важко щось приховати від мене і чого коштувала б йому нова зрада. Я дав йому зрозуміти, що я не бажаю більше бачити ні його самого, ні його матір. Писатиме він до запитання, на те саме поштове відділення.
– Коли виїздять із Парижа ваші спільники?
Робер запевнив мене, що вони вже поїхали вчора, вечірнім поїздом. Я перепинив усі його вияви безмірної подяки та обітниці. Безперечно, він був приголомшений: фантастичне божество, чиї наміри не відомі, до того ж божество, яке він зрадив, підносило його попід небеса, кидало в провалля, знову підхоплювало… Він заплющив очі, він усьому скорився… Вигнувши хребтину, прищуливши вуха, він поповза волік маслак, який я йому кинув.
Нараз він похопився і спитав, як і через кого він братиме ренту.
– Ви її матимете, – сухо мовив я. – Я свого слова завжди дотримую. Решта вас не обходить.
Поклавши руку на клямку, він ще вагався:
– Добре б через якусь страхову компанію… страховий поліс чи довічну ренту… щось таке… через солідну страхову компанію… Мені було б спокійніше, я б менше крові псував.
Я розчахнув прочинені двері й випхнув його в коридор.
XVIІ
Спершись на коминок, я несамохіть почав перераховувати шматочки дерев'яної різьби, що лежали в кошичку.
Довгі роки мріяв я про цього не знайомого мені сина. В убогому житті мене не полишало відчуття, що він існує. Я маю десь сина, мою кровинку, я віднайду його, як захочу, і, може, він стане мені розрадою. Він живе скромно, але від цього він мені дорожчий, і так утішно було думати, що він не схожий на мого законного сина, я обдаровував його тією простотою і здатністю до глибокої прихильності, що нерідко трапляється в народі. Зрештою він був останньою моєю ставкою. Я знав: якщо й її буде бито, мені вже нема чого й нема кого чекати, залишається тільки повернутися до стінки й згорнутися клубочком, – за сорок років, як мені здавалося, я зжився з ненавистю, мене ненавиділи, і я сам ненавидів. А проте, як усі люди, я плекав у душі надію і, як умів, дурив себе, намагаючись заспокоїти душевний голод, коли була змога. А тепер усьому край.