Вільнави, подружжя, – ти пригадуєш цю історію? – прожили вкупі двадцять років і все ще кохалися так ніжно, що їхня любов перейшла у прислів'я. Люди казали: "Дружні, як Вільнави".
Жили вони разом із єдиним сином, хлопцем п'ятнадцяти років, у замку Орнон, у передмісті; гостей не приймали, вдовольнялись товариством одне одного. "Про таке кохання тільки в книжках можна прочитати", – казала твоя мати; вона завжди говорила заяложеними фразами. Це від бабусі Женев'єва успадкувала таємницю такого мистецтва. Присягаюся, ти вже нічого не пам'ятаєш про цю драму. Якщо я почну розповідати про неї, то ти з мене сміятимешся, як сміялася, коли я за столом почав згадувати про свої шкільні та студентські іспити… Та що вдієш!
Одного ранку слуга, прибираючи кімнату на нижньому поверсі, почув, як нагорі гримнув постріл і хтось розпачливо зойкнув. Він кинувся туди – спальню господарів замкнено. Там стиха перемовлялися, пересували меблі, хтось побіг до ванної. Слуга торгає й торгає за клямку. Нарешті двері розчиняються. Вільнав лежить непритомний на ліжку, сорочка в нього залита кров'ю. А пані Вільнав, незачесана, в халаті, стоїть біля ліжка з револьвером у руці. Вона сказала:
"Я поранила пана Вільнава, привезіть швидше лікаря, хірурга, і поліцейського комісара. Я нікуди звідси не піду".
Від неї нічого не могли добитися, крім слів: "Я поранила чоловіка". Це підтвердив і пан Вільнав, коли спроможний був говорити. Він також відмовився дати будь-які пояснення.
Підсудна не захотіла взяти собі адвоката. А що я був зять їхнього приятеля, то мені запропоновано було виступити на суді оборонцем. Я щодня навідувався до в'язниці, але нічого не міг витягти з цієї впертої жінки. Чого тільки не плескали язиками про неї в місті! Але я з першого дня вірив у її безневинність: вона взяла на себе вину, і чоловік, який палко кохав її, підтвердив цю обмову. О, той, хто не спізнав взаємної любові, має особливе чуття: він одразу вгадує палке кохання в інших. Ця жінка нестямно кохала свого чоловіка. Вона в нього не стріляла та й не могла стріляти. Може, вона затулила його собою, захищаючи від пострілу якогось вигнаного коханця? Але ніхто до них не приїздив напередодні того нещастя. Ніхто з їхніх знайомих не вчащав до них… Зрештою, навіщо розповідати так докладно цю давню історію?
До того самого дня, коли я мав виголосити свою промову, я вирішив тільки заперечувати, що пані Вільнав учинила злочин, і доводити, що вона не могла його вчинити. Та в останню хвилину мені мов полуда спала з очей: все розкрило свідчення юного Іва, її сина, навіть не саме свідчення (воно не мало ваги і не дало нічого нового), а той благальний і владний погляд, яким дивилася на нього мати: вона з ока його не спускала, поки він не відійшов від бар'єру; тоді вона повеселіла, ніби їй спав камінь із серця. І тут мені сяйнула думка. У своїй промові я звинуватив сина, хворобливого підлітка; він ревнував матір до батька, якого вона надто палко кохала. Я вразив усіх неспростовною логікою і палким красномовством. Моя імпровізована промова славетна й досі, бо професор Ф., за власним його визнанням, знайшов у ній основу для своєї наукової системи: завдяки їй він став краще розуміти психологію підлітків і знайшов новий спосіб лікувати їхні неврози.
Якщо я воскрешаю зараз ці спогади, люба Ізо, то зовсім не тому, що маю надію збудити в тебе – з запізненням на сорок років – захват моїм талантом, якого ти не відчула і в дні мого тріумфу, коли газети майже всього світу давали мій портрет. Річ тут в іншому. Цілковита твоя байдужість до цієї врочистої для мене години мого життя сповна показала мені, який я чужий тобі і який самотній. І це тоді як протягом кількох тижнів я мав перед очима приклад жіночої самовідданої любові,– в тюремній камері я бачив жінку, яка пожертвувала собою, щоб урятувати свою дитину, бачивши в ній не стільки свого улюбленого сина, скільки дитину свого коханого чоловіка, спадкоємця його імені. Бо ж чоловік, жертва, благав її: "Візьми вину на себе…" І з кохання до нього дружина наважилася запевнити світ – цілий світ! – у тому, що вона злочинниця, що вона хотіла вбити чоловіка, найдорожчого їй з усіх людей. Штовхнула її на цю жертву подружня, а не материнська любов… (Далі все це підтвердилося: вона розлучилася з сином і завжди жила на відстані від нього). Але ж і я міг бути таким коханим чоловіком, як той Вільнав. Під час процесу мені доводилося часто з ним зустрічатися. Чим він був кращий за мене? Щоправда, із себе він досить гарний, у ньому відчувалася порода, але, мабуть, він був не дуже розумний – про це свідчить його вороже ставлення до мене після суду. А я ж іще й талановитий! Якби я на ту пору мав біля себе кохану жінку, чого б тільки не досягнув! Але ж самотня людина не завжди має сили вірити в себе. Нам треба, щоб ми мали свідка нашої сили: того, хто підраховує завдані удари, відмічає успіхи, невдачі і вінчає нас лаврами в день перемоги, – як ото колись у школі, в день видачі нагород, діставши книжки з написами, я шукав очима маму в юрбі батьків, і під музику військового оркестру вона подумки накладала на мою голову, підстрижену з цієї нагоди, золотий лавровий вінок.
У час, що збігся з процесом Вільнавів, мати дуже підупала здоров'ям. Я зразу помітив це: першою ознакою занепаду була її несподівана прихильність до чорного песика, що люто гавкав, тільки-но я наближався. Коли я навідувався до мами, в неї тільки й розмов було, що про цього песика.
А втім, мамина ніжність не замінила б мені тієї любові, яка могла б мене врятувати на вирішальному повороті життя. За мамою був один грішок: вона надто любила гроші, і цей грішок я перебрав од неї; грошолюбство – це в мене родиме. Мама, звичайно, умовляла мене не кидати адвокатури, що дає мені "добрячий заробіток". А я ж міг стати письменником, мене дуже запрошували до співробітництва і газети, і всі грубі журнали: на виборах ліві партії пропонували мені виставити свою кандидатуру в парламент від округи Ла-Бастід (той, кого взяли замість мене, пройшов дуже легко), але я поборов честолюбство, бо хотів "добряче заробляти".