— А якщо вони забрели в шкоду і їх зайняв об'їждчик? — припускає Дениско, а хлопці відразу ж уявляють, що тоді чекає їх удома,— ох і перепаде ж на горіхи від батьків!
Наче зграйка сполоханих птахів, летять од лісу до села. Всі забули про синці і втому.
Мишко заходить у свій двір — і раптом з повітки до нього долинають знайомі звуки. Так завжди подають голос цівки молока у дійницю.
Недовірливо заглядає в повітку.
— Де це тебе носить? — сердито запитує мати.— Ну ж і пастух! На тебе теж треба пастуха.
Мишко розгублено мовчить. Потерпає від думки, що мати може забрать м'яча і майку.
— Знову зафутболились, що й про корів забули?! Ох, не доведе він до добра, той ваш футбол! От візьму сокиру й порубаю твого футбола — зостанешся без своєї забавки!
Він у відповідь шморгає носом і понурює голову.
— Чого мовчиш, блекоти об'ївся, чи що?
А що, справді, він може казати? Хіба ж думалося, що корова без нього поволочиться додому?
— Дивись мені, щоб це було в останній раз,— одійшла вже трохи мати.
Несе повну дійницю в хату, аж тут стає у хвіртці тітка Марина, Денискова мати.
— Це, Катерино, ваш призводитель усіх з пуття збиває своїми футболами? Світу білого за ним не бачать!
Мишкова мати ставить на стілець дійницю під верандою й витирає квітчастим фартухом руки.
— Та воно ж таке, Марино, що їм і погратися треба. Хай би й була така забавка, аби ж тільки голову не втрачали!
— Хіба ж я що кажу? Я теж не проти того... Тільки ж і про бідних корів забули, а в моєї теля голодне — добре, що корова сама прийшла додому.
— Щоб це було, Михайле, останній раз! — каже мати і суворо дивиться на нього.
І Мишко вдячно глянув на неї:
— Спасибі, мамо, що пробачила. Я справді більше не буду.
...А вночі Мишкові приснилося, що до них у село приїхала знаменита бразільська команда, щоб зустрітися з "Чайкою". І ось Мишко виводить на лісову галявину своїх гравців. На футбол прийшло дуже багато людей. Деякі навіть на дерева позалазили, щоб краще бачити гру. Хитрими фінтами він обходить усіх бразільців і забиває гол. Всі захоплено щось вигукують.
— Вставай, сину! Вставай уже! Час корову гнати,— чує раптом він голос матері.
— Що, вже ранок? — протирає очі.
— Ранок, я вже й подоїла корову.
Мишко вмивається, снідає. А потім одягає майку з написом "Динамо" і чує з вулиці голосний Денисів свист...