— Задовгий шнур,— сказав він.— Другим разом уже знатиму.
Минуло півхвилини, поки вибухнуло. Що сталося після того, вони не бачили, бо з "Громовика" вже добре націлилися на Кручу й стріляли безперестанку. Один раз Гриф зважився виглянути, і як стій кілька куль бренькнуло йому над вухом. Проте він устиг помітити, що "Валетта" з проламаним правим облавком і зірваним поруччям хилилася й потопала, рухаючись за течією назад до гавані. Пірати й жінки, що ховалися в каюті на "Валетті", тепер під захистом стрілянини підпливали до "Громовика". Фуатінці, що тягли шхуну, відчепили канат, повернули назад і шалено гребли до південного берега.
З пересипу озвалися чотири рушниці. Отже, Браун зі своїми людьми пробрався лісом до берега і собі взявся допомагати. Вогонь трохи вщух, і Гриф та Маурірі теж прилучилися до стрілянини. Але дарма тільки витрачали кулі, бо пірати на "Громовику" стріляли з-за палубних надбудов, та й вітер з припливом посували шхуну в глиб гавані. Від "Валетти" вже й знаку не лишилося; вона зникла в глибокому кратері.
Рауль Ван-Асвельд зробив дві речі, що свідчили про його розум та розважність,— аж навіть Гриф похвалив його. Вогнем із "Громовика" він присилував утікачів-фуатінців повернути назад і спокоритися йому. Водночас він послав човном половину своїх горлорізів на берег, щоб не дати Браунові добратись у глиб острова. Стрілянину чути було цілий ранок; Гриф догадався, що Брауна загнано на другий бік Великої Кручі. Становище не змінилося — одне тільки, що загинула "Валетта".
VI
Але місце на Великій Кручі мало й неабиякі вади. Там не було ані їжі, ані води. Впродовж кількох ночей, тільки-но сутеніло, Маурірі з одним раятейцем пливли до другого краю бухти по харчі. Та ось настала ніч, коли спалахнуло світло на воді й залунали постріли. Відтоді Велику Кручу відрізано вже й з боку моря.
— Нічого собі становище,— зауважив Браун, який дістав нагоду вдосталь потішитись пригодами в південних морях, що про них так багато начитався.— Ми їх тримаємо в руках, а Рауль нас. Він не годен утекти, а ми можемо повмирати з голоду, поки його стерегтимемо.
— Якби дощ, то води натекло б у кожну заглибину,— сказав Маурірі, коли вони пробули першу добу без води.— Великий брате, сьогодні вночі ми з тобою добудемо воду. На це спроможні тільки дужі люди.
Тої ночі Maypipi з Грифом узяли калабаші[1] з щільними затичками, кожний на кварту місткістю, і спустилися до моря узбіччям, поверненим до пересипу. Вони відпливли від берега футів на сто. Десь неподалік то сплескувало весло по воді, то вдарялося в човен, то часом спалахував сірник, як хтось на сторожових човнах запалював цигарку або люльку.
— На калабаші й чекай тут,— прошепотів Маурірі.
Обернувшись, він пірнув у глибину. Гриф занурив обличчя у воду й стежив, як за Маурірі світився фосфоричний слід, далі потьмянів і зник.
Минула довга хвилина, поки Маурірі нечутно виринув поруч Грифа.
— На, пий!
Калабані був повний, і Гриф напився свіжої прісної води, добутої з солоної безодні.
— Там б'є джерело,— сказав Маурірі.
— На дні?
— Ні, до дна ще далеко, так, як до вершини гори. А джерело на п'ятдесят футів завглибшки. Спускайся вниз, доки відчуєш холод.
Кілька разів удихнувши та видихнувши повітря, як роблять нирці, Гриф теж пірнув. Вода була солона й тепла. Потім, досить уже глибоко, вона помітно похолоднішала й зробилася не така солона. Тоді враз він опинився в холодній підземній течії. Гриф вийняв з калабаша затичку, і прісна вода забулькала, вливаючись у посудину. Неподалік, наче морський привид, неквапом пропливла величезна рибина, лишаючи за собою ясний фосфоричний поблиск.
Після того Гриф зостався на поверхні й тримав калабаші, що дедалі важчали, бо Маурірі брав їх по одному й наповнював водою.
— Тут є акули,— сказав Гриф, пливучи до берега.
— Пхе! — відповів Маурірі.— Ті акули їдять рибу. Ми, фуатінці, тим акулам брати.
— А тигрячі акули? Я їх теж тут бачив.
— Ну, коли прийдуть тигрячі акули, великий брате, то ми сидітимем без води, хіба що дощ піде.
VII
Через тиждень Маурірі та один раятеєць, що плавали по воду, вернулися з порожніми калабашами. У гавані з'явилися тигрячі акули. Наступного дня люди на Великій Кручі мучилися від спраги.
— Треба спробувати,— сказав Гриф.— Цієї ночі я попливу з Маутау. А завтра ти, брате, з Тегаа.
Гриф устиг добути лиш три кварти, коли вихопилися тигрячі акули й нагнали їх. На Кручі було шестеро чоловік, отже, на кожного припало по півкварти води, а в цілоденну тропічну спеку людині цього замало. Наступної ночі Маурірі й Тегаа повернулися зовсім без води. І другого дня Браун спізнав, що таке спрага, коли губи репаються до крові, піднебіння вкривається густим слизом, а спухлий язик не вміщається в роті.
Смерком Гриф з Маутау вирушили по воду. Вони по черзі пірнали в глибину до холодного прісного струменя і, поки наповнювалися калабаші, самі пили досхочу. З останнім калабашем випало пірнати Маутау. Гриф з поверхні води бачив, як замигтіли морські привиди, і з фосфоричних слідів угадував, що там почалася трагічна боротьба. Назад він повертався вже сам, але не випустив коштовного тягаря — повних калабашів.
їжі в них теж було обмаль. На Кручі нічого не росло. Унизу, де гримів прибій, до неї поприсмоктувалося повно черепашок, але туди годі було дістатися таким урвищем. Часом в розпадинах траплялося знайти протухлих м'якунів і морських їжаків. Інколи щастило впіймати фрегата або ще якогось морського птаха. Раз на принаду з фрегатового м'яса попала їм на гачок акула. Вони зужили акуляче м'ясо теж на принаду і зловили ще кількох акул.
Але на воду в них і далі була страшенна скрута. Маурірі молився цапиному богові, щоб дав дощ. Тауте молився місіонерському богові, а двоє його навернених земляків зробилися відступниками й волали до своїх колишніх поганських божків. Гриф усміхався і щось обмірковував, а Браун, як очі ставали йому наче божевільні а почорнілий язик не вміщався в роті, лаяв усе на світі. Найбільше він кляв грамофон, що прохолодними вечорами вигравав на палубі "Громовика" священні гімни. Особливо він скаженів від одного з них: "Де не сміються й не сумують". Цей гімн, мабуть, вельми подобався на шхуні, бо грали його найчастіше. Браун, майже непритомний з голоду і спраги, отупілий від муки, міг лежати на камінні і байдуже слухати бренькання укулеле, тобто гітари, та співи ваїнейських жінок. Але він просто навіснів, коли понад водою лунали голоси церковного хору. Одного вечора розбитий тенор підхопив спів і завів разом з грамофоном: