Вона сміється від того, що бачить його таким спантеличеним. Вона цілує його.
ФРЕДЕРІК (після її поцілунку). Гм… який же він був солодкий!
Вона біжить до своєї ложі, але на порозі обертається з неповторною грацією.
БЕРЕНІКА. Я не знаю, помітив ти чи ні, але я шахраювала.
ФРЕДЕРІК. Ти!
БЕРЕНІКА. Я зробила так, нібито це було… вперше.
І вона виходить, сміючись, легка, щаслива…
ЗАТЕМНЕННЯ
ДВАНАДЦЯТА КАРТИНА
Ложі перед початком вистави "Антоні".
Кюссонне і Арель вже розташувалися в своїй ложі. Дивляться в зал. Арель штовхає Кюссонне в промінь світла.
АРЕЛЬ. Та покажіться ж ви.
КЮССОННЕ. О, погляньте: Жюль Жанен із "Фігаро" подає мені знак!
АРЕЛЬ. Ясна річ.
КЮССОННЕ. І директор "Конституційної газети"! Він ніколи зі мною не вітався.
АРЕЛЬ. Ясна річ.
КЮССОННЕ. А Віктор Гюго!
АРЕЛЬ. Та, ясна річ, мій друже. Це слава. Ви ж заборонений автор.
Вони роблять маленькі ледь помітні вітальні жести деяким особам із публіки, ніби два принца на своєму балконі. Крики "браво" піднімаються, вони привітно розкланюються з деякими особами з публіки, як двоє государів з балкона палацу. Із залу підіймаються вітальні крики. Кюссонне не опирається тому, що його охоплює щастя. Зал аплодує йому.
АРЕЛЬ. Широка дорога відкривається перед вами, друже мій Кюссонне: на жаль, що б ви тепер не зробили, доброго чи злого, ви завше будете об'єктом полеміки.
Тепер зал стоячи влаштовує Кюссонне овацію.
АРЕЛЬ. Погляньте! Вони встали!
Кюссонне розцвітає все пишніше і посилає поцілунки в публіку.
КЮССОННЕ. Пане Арелю, я щойно зрозумів важливу річ: до вчорашнього дня мене грали, бо у мене є талант. Сьогодні мене не грають, і, отже, я геній.
АРЕЛЬ. Ви все вірно зрозуміли.
ЗАТЕМНЕННЯ
ТРИНАДЦЯТА КАРТИНА
Показ останнього акту "Антоні".
На сцені декорація представляє в останньому акті спальню Аделі Ервей, жінки, в яку закоханий Антоні.
У ложі з правого боку сидить Береніка, яка захоплено дивиться виставу.
У ложі з лівого боку сидить Кюссонне, розлючений тим, що не бачить своєї п'єси, байдужий до того, що відбувається на сцені, демонстративно позіхає. Арель, як добрий професіонал, спостерігає не так за виставою, як за реакцією залу.
Адель (Манірниця), одна на сцені, нервово кружляє по колу.
МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Ах! Нарешті, я одна! Я можу червоніти і плакати на самоті… Покинута! Ах! Антоні! Антоні!
З'являється Фредерік-Антоні у чорному костюмі.
ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Адель! (З радістю). А!
МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Антоні! Це ви!
ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Ходи, ходи до мене, забудьмо про всіх інших, щоб пам'ятати лише про нас самих. (Бере її на руки). Я віднесу тебе.
МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. А моя дочка! Моя дочка!
ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Вона — дитя. І вже сміятись буде завтра.
Вони збираються вийти. Чути два удари молотка у ворота.
МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ (вислизаючи з рук Антоні). Ах! Мій чоловік! Це він… О, Боже! Боже! На жаль, занадто пізно!
ФРЕДЕРІК-АНТОНІ (випускаючи її з рук). Тоді все скінчено!
МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Піднімаються по сходах… Дзвонять… Це він… Втікай, тікай!
ФРЕДЕРІК-АНТОНІ (закриваючи двері). Е, я не хочу втікати, я… Послухай… Щойно ти казала, що не боїшся смерті?
МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Ні, ні… О, вбий мене, зглянься!
ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Смерть врятує твою репутацію, твою і твоєї дочки?
МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Я благаю її на колінах.
ГОЛОС (зовні). Відчиняйте!.. Відчиняйте!.. Ламайте ці двері…
ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. І на останньому подиху, невже не проклянеш свого вбивцю?
МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Я його благословлю…
ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Але подумай — смерть!
МАНІРНИЦЯ-АДЕЛЬ. Я її прошу, я її прагну, на неї молюся! (Кидається до нього в обійми). Я йду за нею.
ФРЕДЕРІК-АНТОНІ (цілує її). Тоді вмирай!
Він заколює її кинджалом.
У цю мить відчиняються двері в глибині сцени. Полковник д'Ервей поспішає до місця дії, за ним слідують слуги.
ЛЯ КРЕССОННЬЄР-ПОЛКОВНИК Д'ЕРВЕЙ. Безчесна!.. Що я бачу?… Адель!.. Померла!..
ФРЕДЕРІК-АНТОНІ. Так! Померла! Вона мені чинила опір, і я її убив!..
Він кидає кинджал до ніг полковника.
Завіса
ЧОТИРНАДЦЯТА КАРТИНА
Ложі й авансцена після вистави "Антоні".
Переможна трупа Антоні виходять на поклони перед завісою. Арель, Береніка шалено аплодують.
Раптово Фредерік робить крок до публіки і просить тиші.
ФРЕДЕРІК. Пані та панове, дозвольте мені скористатися успіхом цього вечора, щоб повідомити вам важливу новину.
Зал затихає, радісний, нетерплячий. Береніка обмінюється з Арелем розуміючим поглядом. Вона думає, що Фредерік скаже зараз про них.
ФРЕДЕРІК. Акторам приписують найгірші вади. Нас вважають шахраями, лицемірами, улесливими, брехливими, скупими, корисливими, жорстокими, на нас навішують стільки гріхів, скільки листя на дереві. Я б хотів відновити істину: вони мають рацію! Ми не люди, а блазні, ми лише подоби людей. Коли ви бачите, як ми діємо, то лише за вказівкою режисера. Коли ви чуєте, як ми говоримо, то ми промовляємо фрази автора. Коли нас ранять, ми не стікаємо кров'ю. Коли нас убивають, ми не вмираємо. Коли нам кажуть "я тебе кохаю", ми вже готуємось до наступної репліки. А коли ми її кажемо у свою чергу, то нашорошуємо вухо на можливі аплодисменти. Що ж таке душа актора, пані та панове? Протяг, холодне дихання, що ховається в позиченому одязі, і, щойно він знятий, швидко перебігає паразитувати в іншому костюмі. Чому? Бо актор не певен, чи він існує, це якесь двоноге створіння, уражене оригінальним каліцтвом: непостійністю. Деякі з вас іноді пощипують себе вдень, щоб упевнитися, чи вони справді прокинулись; так от, наші синці — це слава. Чи я існую? Щоб пересвідчитись у цьому, мені мають аплодувати. Ляскають у долоні, отже, я є. Слава, нам потрібен цей біль, цей далекий біг від себе, несамовите бажання перетворити цілий всесвіт у величезний дзеркальний лабіринт, який засвідчить наше існування, так, цілий всесвіт, як зібрання афіш, на яких позначене наше ім'я, великими літерами, вище назви п'єси.
Пані та панове! Я маю повідомити вам важливу новину. О, ні, ми не гідні пошани. Хіба протягом століть Церква не відмовляла нам у своїх таїнствах? Вона знала, що робила. Хіба могильники не заривали нас за огорожею? Вони вживали добрі запобіжні заходи! Нормальна людина намагається бути сама собою; а ми, ми силкуємось стати іншими. Любити актора — це любити кого? Всіх і нікого. Доля гарнізонної повії!