Оцей абзац у стилі строгої історичної хроніки, написаний таки істориком, не полишав турбувати мою авторську уяву, вмикаючи на ірраціональному рівні візійні диспозиції. Віднайшлися й деякі інші документальні дрібниці, які можна було б з’єднати не тільки фантазійно, а відновлюваним сучасним ферментом, як це чинять археологи, знайшовши черепка, а за ним відновлюючи його повний вигляд. Користуюся і я таким методом, а коли таке вчиняю, переді мною починають з’являтися всілякі видива-картини, часом покриті туманом, розплилі, як буває на залитому водою малюнку, а часом чимось і густішим, чорнилом наприклад. Тоді беру уявне збільшувальне скло й пильно розглядаю той слід на малюнку. Відтак обриси його починають проступати, як у секретному тайнопису, коли чистий аркуш чи й пописаний прогладжують гарячою праскою, тоді на чистому з’являються літери, а на пописаному — записане між рядків. Отож переді мною після відповідного наладнення, як зображення на фотопапері, почав проступати якийсь дім, а в ньому — стіл, а за столом печальний юнак, гарний, але ніби не зі світу цього. На столі, як буває при гостюванні, — келишки, штофи, полумиски та миски, а ще мисочки, а за столом стриміло ще двоє: один — старший, сивий, неголений, з довгими вусами, а другий — молодший, також із вусами і ще без сивизни. І тільки молодик лишався безвусий, тож не мав змоги, як ті двоє, мочити волосяні виростки в келихах; коли ж котрийсь із тих двох бажав щось сказати, то виймав вуса з трунку, розтуляв і затуляв рота, із мокрих їхніх вусів крапали сиві краплі.
— Чого, Теодоре, як зачумлений? — спитав старший. — Чи тебе болячка вхопила, чи тобі щось пороблено?
— Нічо мені не пороблено, — тужно сказав Теодор, тобто блідолиций і з печальним зором молодик.
— А коли не пороблено, чого горілки не п’єш? — гаркнув другий чоловік, молодший.
— Бо мене нуда з’їда, — сказав молодик. — Щось роблю — і нуджуся; ляжу — так само; іду — і не хочу нікуди йти; дивлюсь — нуда горло стискає; слухаю — і в роті стає кисло…
— Тож-то! — сказав старий. — Це і в мене таке було, душа в тебе, хлопче, переломлюється з недозрілої у зрілу. Воно як у яблуці: кисле, зелене, а надходить мент — і вже їсти можна.
— А по-моєму, твоє природження росте і вже виросло, — мовив молодший.
— Яке це природження? — здивувався юнак.
— А те, що в штанях бовтається, хе-хе! — засміявся, поводячи головою, молодший. — Тоді вона найчастіше й приходить — нуда і бере таких зелених за горло. Тисне?
— Світ немилий, — сказав Теодор. — Не відаю, що маю робити?
— Пий! — твердо мовив дід, наливаючи у спорожнілі келихи.
— І я скажу, — мовив молодший. — Дерзотний будь! А то ковтнув, ніби муху, і вже очиці тобі падають.
У Теодора й справді падали очиці, тільки не обидва, а одне, бо дивилось униз. Друге ж підкотилось угору, тобто, можна визначити, падало навпаки. І від цього лиця його співрозмовників також падали в химерний спосіб, дідове опинилося біля дощок столу, ніби сидів там маленький Ох, а голівка молодшого стриміла на непомірно видовженій шиї, як у гусака, та й ніс був, як у гусака, й маленькі очка, та й прізвище його — Гусак, а звідки вони взялися, довідатися не вдавалося. А ще виникало враження, ніби сиділи не у звичайному повітрі, а в киселі — сірому й густому, трохи присолодженому, що пах, одначе, сивухою. І в тому киселі снували димові чоловіки, а це від того, що, випивши, й дід, і Гусак видобули люльки й викресали вогню, що помаленьку жер тютюнець та й витворював димових чоловічків, які здавалися Теодорові початками якогось творення, отож він тупо згадував науку, що її чув у Київській академії: коли у світі щось відбувається, з’являються початки, а коли є початки, то невдовзі буде й творення. Зрештою, і я, записувач цієї історії, так само думаю: кожна історія, витворена у світі, — цеглинка для світового храму, більша чи менша, бо тут не буває співмірності.
— А може, — сказав поважно Гусак, пихкаючи димом, — пити йому доста; хіба не бачите: слабенький він на голову, хоч і дурним не назвеш. Думаю так: коли чоловік забагато книжками бавиться, як ти, хлопче, не в образу сказати, то в нього черепна кістка тоншає. Отож і виходить: людина ніби мудріє, а на голову стає хвора. А тобі вже не книжок, а дівки тре, Теодоре, і повір мені: всю нуду як водою змиє, або пропаде, сказати б, як туман.
— Так-таки, так! — задумливо покивуючи головою, сказав дід, схожий на Оха. — Бо що трунок, а що біла кість — часом воно й одне. Ану признайся як на духу: боїшся того бісівського зілля, ге? — і дід лукаво змружив око, біля якого помахувала віялом димова постава…
Таку візію побачив, коли наладнав себе на цю хвилю. І мені почало прояснюватися: байдуже, хто вони були і звідки взялися оті Дід (писатимемо його з великої літери, бо не назвався) та Гусак, але що в цьому разі стали звідниками, то напевне. Відтак кожен мав у своїй клепочці добре наструнчену думку: як би оцього хлопця, що й трохи заможний був, але вже не мав батьків, спробувати окрутити. Через це так хитро й світилося примружене око в Діда і так тонко повивалися жировою плівкою маленькі очиці в Гусака.
— Не відповів мені, — настирливіше сказав Дід. — Боїшся того зілля?
Теодор тільки зітхнув, був-бо натурою соромливий. Зрештою, годі сказати, що те "бісове зілля", за дідовим визначенням, його не хвилювало. І то якось так, що тільки-но ним уражався, все в ньому ціпеніло, водночас починався свербіж у п’ятах, тобто хотілося конче втекти, що й чинив не раз, притому відчував на лопатках двійко здивованих, а відтак колючих, жучків.
— Коли довіришся нам, — мовив Гусак, похитуючи голівкою на довгій шиї, — допоможемо тобі. А не довіришся, то хай тебе муха загребе! — І він показав щербаті, але нежовті зуби.
— Допоможете в чому? — нетямковито спитав Теодор.
— Випий ще келишка, і скажемо, — знову хитренько змружив око Дід.
І я, автор цієї історії, вже не сумнівався: були то справді звідники; можливо, й прошені, а можливо, й платні. Тобто за ними стояв хтось димовий третій, тим-то й говорили — промовляв той третій, їхніми язиками, хіба змінюючи ситуаційно голоса. Отже, вони, Дід і Гусак, ніби підсадні качки, дарма що одна з качок — таки гусак. Здається, їли й пили за гроші того третього, бо самі — халамони, і це знати за їхньою одежею; не була ошатна, хоч ошатну вдавала. Юнак же, отой Теодор Петровський-Лико, нічого того не знав, а коли на пропозицію Діда глинув ще одного келишка, то став ніби лютня, відтак на струнах того струмента й почали грати перемінні партійки Дід і Гусак, від чого й справді виникала музика, а до музики Теодор кебету мав. Тож коли приходила до нього нуда і світ заливав сірий кисіль, то, бувши вдома, брав лютню і витворював дивні звуки, що виникали самі від себе і самі поміж себе пов’язувалися, часом стаючи пригришем до сердечного канта, якого й виспівував тріпотним, а отже чутливим, тенорцем. Тепер же було йнакше: музику творив таки він, а грали її звідники, хоч лютнею ставав також він. А може, й не так, може, музику творив тінявий третій, що й був справжнім творцем цього малого вертепу чи, правильніше, інтермедії до нього. Але лютнею неодмінно залишався Теодор, у якого тіняві чоловічки вже ходили в голові, вимітаючи віничками звідти, як сміття, тверезі й обачні думки.