— Ставай, дівко, біля мене! — сказала чавунним, а не сокотависто-солоденьким, як до цього, голосом. — Зараз промовлю до духів, але ти не пізнаєш, хто то промовля, бо сама темінь скаже і сама ж відкаже. І не лякайся, бо пройдуть повз тебе дивні видива.
І тут темінь і почала промовляти, а луна від тих слів, що відбивалися від стін, та дерев, та й дощатих споруд у дворі, на ті слова (які саме, розібрати було годі) давала відповідь. І дівці-тіні увіч здалося, що слова промовляла не баба Пуця, а таки вона, були-бо такі, які давно зійшли, як чорне тісто в її нутрі-ночвах, може, і в серці, а може, і в печінці; а вона, дівка-тінь, тільки й чинила, що брала дерев’яною ложкою, зробленою з її затятості, те тісто і кидала на пательню місяця чи Діяни, як визначила баба Пуця і як не раз чинила, коли щось смажила, дівка. І коли ті млинці смажилися, з глибу землі почувся жахливий гавкіт (дивна річ: коли пишу ці рядки, довкола мого дому собаки також зняли неймовірні брехи), а ще почулися рики поганих тварин і тих, як писав поет із XVI століття, що "наслідують темінь". І тоді земля розступилась і з неї почали виростати дивні почвари: величезні, роздуті, карачкуваті, білоокі, чорнозубі, лахматі, головаті, голозаді, ногаті, лапаті, а всі сморідкі, й пішли одне за одним, як динозаври, бронтозаври і всілякі інші заври, а коли доходили до дівки-тіні, стрибали й перелітали через її тіняву плоть.
— Хай твій дух, — закляла баба Пуця, — того не боїться! Збережи ясність ума, Симоно, й думай лишень про свого Семена. Бога забудь, коли шукаєш ради в духів, бо ще ніхто не спромігся поєднати небо й пекло, не здолаєш того й ти. Бог допомагає — нечиста сила відмовляє, біс допомагає — Бог одмовляє. І це, Симоно, все одно, що ніч і день, бо не може бути вдень ніч, а вночі день, хіба що коли сонце западається.
І вони обидві на хвилю позавмирали, ніби вийшли душами зі своїх тіл, залишивши самі опудала, але недовго так тривало, бо душі знову в них повернулися; може, хіба трохи інакші, як були.
— А тепер сідай, Симоно, не стій! — завершила баба. — Задери спідницю, але пахвину прикрий. Зваримо пшоняну кашу та й біб.
І баба Пуця всунула їй горщика із пшоном та бобом впритул до її лона, яке поступово почало розпікатися.
— Еге, еге, добра ти учениця, — мовила баба. — Зараз каша закипить! — І вона зашелестіла з присвистом, як вужака. — Хоч не буде, хе-хе, полум’я і хоча поклала між твої фалди все сире, хі-хі, зараз воно буде вчас. Припікає?
І Симоні почало й справді розпікатися лоно, аж закинула голову й побачила місяця, чи Діяну, супроти себе — лице в лице. І холодне сяйво скресилося з чорною кригою її очей, відтак заскреготала зубами, а з темного рота виповз вуж стогону. І їй здалося, що лоно її і фалди одежі біля нього солодкаво-гірко куряться. Запеклó ще більше, хоча в очах, у серці і в інших вудах крига так і не розмерзлася.
— А тепер проказуй разом зі мною, — наказала чавунним голосом баба Пуця. — Нічого не думай і не вигадуй, розтуляй тільки рота, і воно саме прокажеться: слова я вже в тебе заклала, я просо й біб — у кашу.
І вони рецитацією проголосили просто в місяцеву пику Діяни, а може, проячали, а може, й проспівали:
Ми тут печемося, щоб ти, цього жару причина, з’явився.
Жар твій жадає тебе, кличе тебе твій вогонь.
Прийдеш сюди, то не буде жарúти вогонь невблаганно,
А не прибудеш сюди — здалека він припече[1].
— Все! — вказала баба Пуця й почала помалу розтавати, як згущений клубінь туману чи крижаний стовп, покритий лепом, аж доки знову стала тією ж смирненькою, біленькою та лагідною бабусечкою. — А тепер іди додому й спи. Хоч стривай: спробуй каші, чи добре вварилася?
Симона черпнула пальцем пшона й поклала до рота.
— Пшоно зварилося, — сказала.
— А біб?
Дівка намацала бобину й кинула до рота, відтак пожувала.
— І біб як масло, — сказала.
— Тоді все гаразд, — мовила втомлено баба Пуця. — Іди собі, бо я зморилася нівроку — всю силу на тебе витратила. — І раптом вигукнула тоненько: — А плáти ж не дала!
Симона розтулила зопрілу долоню лівої руки, і в ній зблиснув дукат. Маленька темна рука вихопила яскраве кружальце, і стара, як курка, зі сміхом пурхнула в розчинені двері, які з ляском за нею зачинилися. Відтак почувся такий звук, що його видає таки курка, коли вмощується на сідалі.
Симона натужно звелася, лоно її й досі пекло, але жарінь потроху спадала. Перегукувалася сторожа, і ляментували, як то звичайно буває о цій порі, собаки. І дівці-тіні здалося, коли зморено тяглася, що той собачий лямент нагадує парубочий хор на вулиці, що зграйно виступає супроти дівочого, а співають і ті, й ті: парубки — низькими голосами до дівчат, а дівчата — високими до парубків; часом голоси підносились аж до виття (це дівочі), а часом крилися й гризлися (парубочі). І дівка-тінь дибала негнучкими ногами під той голосистий супровід, відчуваючи на лиці легку остуду, бо вітерець, який перед тим бавивсь у листі, тепер знайшов собі пляц на її ланітах. І їй здалося, що дівки й сучки, котрі завели оцю співну вулицю, роздрочені отак через неї і нею-таки, тим-то нема кінця тому гавкотінню, адже всі вони вже довідалися, що вона вчинила. І, ніби музика до того співпащекування, озвалося зі стріх кілька пугачів, які зловісно загукали, і той зловісний гук став, як гра на дуді.
А коли вступила до хати й потерплими руками скинула горішню одежу, залишившись у самій сорочці, і як упала на ложе, настала та уроча хвилина, коли тяжко зітхають покинуті коханцями коханки, нерушно закоцюбнувши в постелі. Витягуються цілим тілом і лежать нерушно, залишивши живими тільки очі та серце. І серце буває тоді сполучене з очима линвочками, порожніми всередині, а через ту порожнину котиться до очей від серця печаль. Відтак виливається через очі, як вода, тільки гірко-солона. І той струмок тече й тече в ніч, але не розтікається, а всмоктується назад у шкіру щік, відтак повертається до того-таки серця. Тоді вони, ці покинуті коханки, забувають власне зло, але не забувають зла, учиненого їм. І те зло катує їх, як магістратський кат, уживаючи до того всіх своїх страшних приладь: заливає до носа розпечену сірку, а до рота — розтоплене-таки оливо. А потім трощить кістки чи забиває в дибу й підвішує, вивернувши назад руки. А по голій спині хльоскає немилосердно карбачем. І тільки одна вільга надається цим нещасним: оці струмки від серця та очей, що вимивають гіркий біль і солону отуху із задимленого маленького пекла в грудях. Однак не всі бувають при цьому покірні й податливі. Є й такі, як наша Симона, яка також не може заснути, бо має цілком нерозумну надію, тож благає чи Бога, чи чорта, сама не відає кого, їй допомогти. Перевертається з боку на бік, і ложе їй робиться твердіш за камінь. Важко зітхає, б’ється тілом, лягає ниць, а тоді горілиць. Замість дверей у її хаті — очеретяна завіска, і саме тоді, коли Симона хоче вже вити, як псиця до місяця, та завіска схитується і в ній замальовується постать баби Пуці з горнятком у руках, з якого виливалося, а часом прискало голубувате їдке світло.