Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Страница 39 из 64

Шевчук Валерий

І ґонґ ударив. Пізно ввечері пролунав телефонний дзвінок (отже, був і ґонґ, і дзвінок) і я почув якийсь незвичайний голос свого приятеля Миколи Лика, який сповістив мене, що його забрано до лікарні швидкою допомогою і що діла в нього кепські. Лікарня розташована в Медмістечку, отож коли б я зміг його завтра навідати, був би вдячний, бо є розмова.

Я схвилювався: щось у цьому вчулося особливе: в голосі і в наглому бажанні побачитися, адже десь із півроку ми дуже мало спілкувалися. Зирнув на годинника: пів на дванадцяту.

Цієї ночі спав погано, тобто всякчас прокидався, а в проміжках щось верзлося — більшість із того так і потонуло в чорних косах свідомості, а одне залишилося, останнє, що примарилося передрання. Побачив довгого лікарняного коридора, яким снували білі постаті сестер та лікарів, і між них тільки один був чорний, у костюмі, темній сорочці та червоній краватці й у лискучих туфлях, тобто одежа десь така, в яку я одягаю відвідувачів мого уявного театру. Темна постать рухалась у мій бік, ритмічно похитуючись, і хоч обличчя її було розмите чи покрите машкарою, також розмитою, безпохибно пізнав у ньому свого приятеля, який невідхильно йшов до мене, але нібито зовсім до мене й не наближався, тобто залишався на місці, а по-справжньому рухалися лише білі халати: одні бігли в один бік, інші в другий, а біля переділки, за якою сиділа чергова сестра, згрудилася маленька юрба, щось жваво обговорюючи. Я спробував сам наблизитися до приятеля, який уже робив рукою якісь знаки, але й тепер відстань між нами не зменшилася.

Прокинувся з почуттям тривоги. Перебував натоді не в Києві, а в літньому будиночку за тридцять кілометрів од міста, отож вирішив не гайнувати часу, хіба похапцем поснідав. І подався на автобусну зупинку — тривога не зникала. Автобус довго не приходив, і я нервово міряв стежку, що тяглася вздовж асфальту. Шосівкою туди й сюди цілковитим потоком котилися авта. Спробував зупинити маршрутне таксі, яких тут досить, але жодне не стало — з вікна бачив, що таксівки вщерть забиті обличчями. І тут уздрів двох псів по той бік дороги: більшого й меншого, очевидно, хотіли перебігти асфальтівку й надчікували, поки звільниться шлях. Але був густо затарасований, і хоча пси кілька разів поривалися, щоб перебігти, але поверталися, — машини попереджувально сигналили. І ось малий просвіт з’явився, більший пес кинувся через дорогу. Встиг, однак, пробігти її лише половину, коли ж вирвався джип, що мчав на шаленій швидкості. Удар! Пес підкинувсь угору й упав на асфальт. Але забитий не був, а почав скажено гавкотіти. Так само скажено гавкав по той бік дороги менший пес, який встиг повернутися з шосівки. Від недалекого будинку вирвалося ще два пси і так само загавкотіли, зупинившись край шляху. Авта ж продовжували мчати зобабіч, правда, звертали, щоб об’їхати пораненого. Пес лежав на животі й продовжував несамовито гавкотіти, так само не вгавали й ці, біля дороги, та інші, від ближніх будинків. Зрештою, поранений замовк і звалився на бік, відкинувши лапи. Але не здох, бо вряди-годи робив спроби звестися й знову лягти на живота, — йому це не вдавалося. Інші продовжували несамовито лящати, а я стояв, задубівши, безсилий відвести очі від збитого, який уже не намагався звестися, а лише конвульсійно підводив лапу. Зрештою, завив — і так само завили всі інші: ці біля дороги й ті біля будинків. Але й те довго не тривало: пес замовк, інші ж перемінили виття на гавкотіння. Потоки ж машин текли так само, кожна біля пса робила зигзага. І тут з’явивсь автобус, не той, яким я мав їхати, а порожній, без познак маршруту. Мчав просто на пса, але проїхав, не зачепивши того колесами. Пес знову зробив спробу звестися, але ще раз безсило звалився; бік його, однак, здіймався й опадав. Собаки біля дороги замовкли, а той, що через дорогу, щосили помчав геть. Зрештою, забралися й ці, що сюди прибігли. Пес знову звів лапу, і та безсило опала. Ревли авта, але мені здавалося, що довкола стоїть мертва тиша. Дивне було враження: мертва тиша й рев моторів.

Знову почав голосувати маршруткам, але ті не зупинилися. І я відчайно закляв, щоб той мій автобус нарешті з’явився. Він і з’явився й зупинився на мого знака, затуливши конаючого пса.

Звалився на сидіння, відчуваючи в тілі трем. Зрештою, сяк-так оговтався й тільки тепер уздрів, що супроти мене сидить якась істота, чию стать важко вгадати. Голова обкручена дротиками, а вуха забиті мікрослухавками. І раптом збагнув: ця істота має точнісінько ту машкару замість лиця, що її мав мій приятель уві сні. Машкара ритмічно похитувалася, а очі були заплющені. І мені раптом захотілося завити, як вив той збитий машиною собака, а може, це до мене дійшла музика, яку упійно слухала машкара, що вихитувалася переді мною. Очевидно, цей мій порив, щоб завити, сплутався з ритмами музики, якими впивалась істота, бо вона раптом розплющилася. І я чітко визначив, що це жіночі очі, великі й прегарні. І вони здивовано й трохи вражено спинилися на мені, відтак по-дурному здалося: так само і я дивився на збитого автом пса. Отож зібрався на силі, скільки був спроможний, і спробував заспокоїтися. Відвернувся від істоти й задивився на миготливі дерева, які вигинались і прокручувалися перед зором. І це теж було в певному ритмі — тобто не музика, а ритм.

Пізніше, приїхавши до лікарні, я довідався: приблизно тоді, коли був збитий машиною собака, помирав мій єдиний довголітній приятель, професор історії Микола Лико. І по-ідіотському здалося, що він помер не тоді, коли я сів до автобусу, а коли розплющилася істота з обплутаною дротиками головою, здивовано й трохи вражено на мене подивившись. І хай тричі назвуть мене повередженим, але коли таке подумав, мигнуло в голові й інше: істота з дротиками довкруг голови і з машкарою замість обличчя була не хто, як мойра, притому та, котру звуть Атропос.

3

Отакого спектакля, чи Дійства, почав дивитися, ввійшовши до уявного театру, після того, як розсунулася завіса й на сцену вибігли постаті в білих халатах. Одна з них передала мені від приятеля записку, яку перед тим, як лягти на операційного стола, мій приятель устиг написати, навіть заадресувавши. Медична сестра й віддала записку, пересвідчившись, що моє прізвище відповідає тому, яким цидулка була заадресована. Там стояло: