— Да, — задумливо каже Аркадій Петрович, почухуючи спершу одну, а тоді другою рукою другу щоку. — Доведеться жениться таки на тобі, Таєчка. А може, й дальше будем жить на віру. Людочку я якось уговорю! Я ж все-таки її спас!
І він почав там, на верхотурі, розхитуватися, як корабель у шторм.
21
Читачеві чи недорозвинутому критику, яких тепер немало розплодилося, може здатися, що я для цієї трагічної сцени недоречно вжив поетики фарсу. Але це не так, хоч елементи трагікомедії тут увіч присутні, адже дія не кінчається трагічно. Зрештою, не я це примітив, а ще творці барокової драми: трагічне кінчається там, де починається комічне, смішне і навпаки. Не раз і трагічне буває смішне, бо чиниться безглуздим та невідповідним, а смішне — трагічним, бо також невідповідним, а отже, безглуздим. Але нехай читач не поспішає з висновками, бо дійство, і справді дійшовши кульмінації, ще не закінчилося, хоч, кажучи відверто, головні колізії вичерпало.
Іван Василевський покинув Сферу вночі, в дощ. І відразу, щойно ступив на порога, був люто обгавканий Псом, притому як ніколи давніше, тобто не задля демонстрації і прихованих намірів. Пес навіть не полінувався вийти у сльоту і, що здивувало Івана, був обланцюжений, а таке господарі чинили з ним украй рідко. Отож рвався на ланцюгу й метався, хрипів, харкотів і так лунко гавкав, що від того в душі Івана Василевського спалахнув містичний жах. І це тому, що хлопець подумав, що Пес знає, що сталось у домі, отож і виливає перед винуватцем трагікомедії своє до нього ставлення без жодних дипломатій. Не розмірковуватимемо про інші варіянти причин такої поведінки цього героя, не міркував про те й Іван, хоча й пригнітився. Але був розважний і крадькома обійшов оскаженілого Пса. Одначе гавкіт чувся доти, доки Василевський ішов вулицею, на яку навряд чи гадав колись повернутися. І тільки коли звернув на іншу, якою ходив трамвай, гавкіт урвався, ніби на чийсь наказ.
Цієї пори трамваї, звісно не ходили; на щастя, дощ перейшов у мжичку, докучав, але принаймні не так, як злива, отож Іван, бережучи силу, увігнавши голову в плечі, почвалав із дерев’яною валізкою в руці і з запаленою цигаркою в роті, узявши скерунка до вокзалу, де принаймні зможе досидіти до ранку, а вже тоді діставатиметься до гуртожитку, який був у протилежному кінці міста. Але про те, що сталося, не думав. Отак вимкнув чи вимів те із себе, ніби все наверзлося, хоча схильності до видінь та маячні не мав. І це не тому, що був аж такий твердошкірий, просто втомився й вичерпався, тож завести в таку хлющу мислительну машину, хай примітивну й допотопного зразка, сили не знайшов. Натомість його охопила печаль, яка в нього виникала не лише тоді, коли меланхолійно плавився, а й тоді, коли мав тверду рацію, а життя тицяло йому з усією очевидністю, що це не так. Отож тьопав і тьопав, цілком спустошений, більше схожий на зопудалізовану істоту, а не на живу, принаймні за такого мав його єдиний п’яниця, який ще недоблукав свого в цій ночі, а може, його водило. Пияк дихнув Іванові в лице сморідною перегарною хвилею і сказав:
— Слиш! Дай закурить!
— Пшов вон! — люто визвірився на нього Іван Василевський, аж пияк перелякано сахнувся.
— Чучало горохове! — сказав і плюнув під ноги, але більше не в’яз.
Іван і тією зустріччю не перейнявся, а тюпав і тюпав, небо над ним плакало, світ довкола розкисав, хоч і так був розмочений до решти, він сам розквашувався, але не плакав, тільки тупо світив змореними очима й бачив перед собою порожню вулицю. А йшов чомусь не хідником, а серединою. Під ліхтарем, який самотньо горів, зирнув на годинника — друга година ночі. Здивувався, що минуло так багато часу, але не переймаючись тим, бо це добре, що минуло багато часу. Повз нього промчала машина-легковичка, обдавши його віялом бризок. Але не зіступив набік, а продовжував рухатися так само, механічно соваючи ногами.
У такий спосіб щасливо дістався до вокзалу, зайшов, вимітив оком порожню лаву, посунув туди, сів, поставивши валізу між ноги, скулився, зігнувся, так і не висуваючи загнаної в тулуба шиї, і миттю заснув, звісно, без будь-яких марев, навіть без картинки перед сном на античного сюжета. І поки в такій дивній позі спав, з нього помаленьку стікала вода, бо дощ під час його годинного пішого ходу не лише мжичив, а кілька разів добряче припускав. І та вода текла замість сонних видив, аж містично наладнаній бабі, що сиділа навпроти і не спала, бо стерегла речі (їй здавалося, що всі люди на світі — злодії), вимарилося, що цей хлопець розтікається, і їй стало страшно: а що буде, коли розтечеться зовсім. Саме тому поманила пальцем міліціонера, який вряди-годи цілком некультурно роздирав вершу, і тим-таки пальцем указала на мертвосонного, але з розплющеними очима Івана Василевського, відтак і на велику калюжу, що досягала вже до гумових чобітків баби.
— Це він шо, влюрився? — спитав міліціонер.
— А ви понюхайте, понюхайте! — тонко й підхлібно озвалася баба. — В мене нюх тонкий, але паскудства, да, паскудства… нє, не чую. Коли б було паскудство, я враз почуствувала б.
Міліціонер голосно втяг густоволосим носом, але нюх у нього ніколи не був тонкий, бо основний напій, якого пив, була самогонка, а ця зараза нюх притлумлює.
— Да, кажиця, пахне нормально! — поважно, з баранячою величністю сказав міліціонер, але задля порядку торсонув Івана Василевського.
— Га? Шо! — підірвався той, а побачивши міліціонера, пролопотів заздалегідь покладені на поличку мозку слова:
— Їду в Кам’янець-Подільський. Поїзд через дві години.
— Ти подиви, шо надєлав? — суворо сказав міліціонер.
— Дощ, — сповістив Іван, по-собачому зирнувши на міліціонера, хоч мало б бути навпаки. — Трамвай не ходить, довелося йти пішки.
Баба навпроти світила розжареними бляшками, чомусь їй здалося, що перед нею чорт, хоч знову-таки мало б бути навпаки — це в неї по-чортячому світилися очиці. Але ніч є ніч, і вона не лише у снах, а й наяву перекривлює і зміщує речі.
— А хто прибирати буде? — спитав його бараняча величність.
— Уборщиця! — сказав, уживши варваризму, Іван, бо з розповідей знав, що міліціонери терпіти не можуть інтелігентів і ті ніколи не бувають у них начальниками. — Я тут временно!