— Те, що хотіла, дістала! — зарипів крижаним голосом. — А тепер забирайся!
— Але ж ти не покинеш мене, Іванку, — засокотіла, обіймаючи його. — Після того, що сталося…
— Коли б була дівчина, не покинув, — чавунним голосом прорипів він. — А тепер точно знаю: ти не дівчина! І злягалася не з одним і не раз. Завтра від вас піду, а не відстанеш, то січас!
Вони обоє вже не стежили за мовою, через що в неї і вскакували варваризми.
— Ти людина чи каменюка? — зойкнула Людмила.
Промовчав якусь хвилю, відтак заговорив важким і неприємним голосом, кидаючи кожне слово, як бомбу:
— Да, я чавунний! І мене можна зламать і розбить, але мене не можна зігнуть, пойняла? І не я ліз до тебе, а ти до мене. Не кликав, а приходила. Плела сітку, стерво! Хотіла дурачка зловить. Отож і дістала, що заслужила, тоїсть зловилася сама. Забирайся, курва, бо викину як останню сучку!
І ці страшні слова викинули її з ліжка — заридала і, схопившись за обличчя, побігла з кімнати, а за нею холодно й примружено стежили пильні й чіпкі очі звіра, не виявляючи до жертви жодного співчуття.
20
Те, що сталося далі, я бачу як кульмінаційну яву в драмі — у ній будуть задіяні всі герої. Розсувається завіса. На кону — дім у формі прозорої кулі, густо залитий світлом, тобто в кожній клітині Сфери горить яскрава електрична лампочка. Іван Василевський і досі лежить у ліжку з підтягненою до підборіддя ковдрою, ніби покійник. Але він не покійник, бо очі має розплющені, хоча й мертві, Таїсія Іванівна у своїй клітці спокійно стелить ліжко; Кіт при ній, крутиться, муркочучи, біля її ніг. Аркадія Петровича ніде не видно, принаймні ні в його кімнаті, ні у вітальні його нема, але у Сфері він має конче бути. Людмила біжить. Заскакує до вітальні й тільки тут відводить від обличчя руки: воно в неї страшне: очі вирячені, рот скривлено-розтулений, сльози з брудом чи залишками косметики розмазано по щоках, і вони продовжують текти, тіло струшується. Людмила спиняється й божевільно поводить поглядом. Тоді якась різка думка стріляє їй у голову — вона біжить, гримлячи приступками, під сходи, що ведуть на горище. На шум вискакує Таїсія Іванівна.
— Доцю, ти куди? — верещить вона. — Не ходи туди, бо він пообіцяв повіситися!
Але Людмила не слухає. Вскакує на горище, і тільки тепер стає видно п’яного Аркадія Петровича — досі лежав на підлозі, а тепер вражено сідає. Людмила підскакує до петлі, що спокійно собі висить, і вилазить на стільця.
— Не дури, Людка! — кричить Аркадій Петрович. — Я на тобі женюсь!
Але Людмила і його не слухає. Надягає петлю на шию і відштовхує стільця, який з грюком падає. І тут стається чудне з Аркадієм Петровичем. Він підскакує і, ніби величезний кажан, кидається до Людмили, хапаючи її саме тієї миті, коли вона мала б повиснути. Відтак дивно розхитується, бо тримає дівчину однією рукою за ноги, а другою невідь-чого вимахуючи.
— Зніми із шиї петлю! — репетує він. — Зніми петлю, бо не вдержу!
І Людмила слухається: повільно знімає із шиї петлю й тільки тоді зомліло падає на плече Аркадія Петровича. Як лантух.
— Шо там случилось? — репетує внизу чи Таїсія Іванівна, чи Кішка Ліза — це важко розібрати, бо обидві надмірно схвильовані. Пес у дворі, тобто за межами Сфери, але й він бере участь у дійстві, бо починає вити, висовуючи морду з буди. Дощ продовжує лити. На ці крики та виття Іван Василевський знову зіскакує з ліжка й біжить, кидаючи спершу одними, а тоді й другими дверима.
— Шо тут случилось?
І тут ударяє ґонґ. Здається, передчасно, бо хіба це кінець сцени? Але цього разу ґонґ визначає інше: найпатетичніший момент у драмі. На сходи з горища виходить, п’яно хитаючись, Аркадій Пастух, в нього перекинута через плече Людмила.
— Шо случилось? — верещить чи то Таїсія Іванівна, чи Кішка Ліза, чи обидві разом. Пес за межами Сфери виє.
Аркадій Петрович стоїть на верхотурі сходів, хитається, але його обличчя ошкірене, правда, хто знає, що значить той ошкір.
— Хотіла покончить жизнь самоубійством, — сардонічно каже він і гикає. — А я її спас! Принеси, Тайка, нашатиру, будемо приводити її в чувство, бо я з нею спуститься не могу.
І він обережно, наче велику коштовність, опускає Людмилу на підлогу передухіддя до горища й уклякає.
Іван Василевський стоїть, наче громом уражений: очі вибалушені, нерухомі, рота розтулено. Таїсія Іванівна мчить просто на нього (нашатир, очевидно, на кухні), відштовхує Івана з дороги й по-котячому люто шипить:
— Це ти, зараза, її до того призвів! Убірайся з нашого дому, шоб ноги твоєї тут не було!
Але Іван тільки зсунувся з місця, бо він справді битий громом. Громом чи ґонґом, який тут прогучав. Вираз обличчя в нього не змінюється, але дороги Таїсії Іванівні хлопець принаймні не застує. Аркадій Петрович на верхотурі схиляється над зімлілою Людмилою, але відразу зводиться. І виникає враження, ніби б’є до неї поклони й молиться.
Таїсія Іванівна вискакує з кухні з пуздерком нашатирю і мчиться, блискавично перебираючи коротенькими товстими ніжками (вона в халаті) до сходів. Кішка Ліза зривається й собі, і вони торохкотять сходами. Пес усе ще виє. Таїсія Іванівна схиляється над дочкою й суне їй під носа пуздерко з нашатирем. Людмила сідає, їй допомагають, бережно й любовно, мати та вітчим. І перше, що бачить Людмила, — остовпілого внизу, в трусах та майці, Івана Василевського.
— Хай він піде вон! — каже вона спершу не так голосно, але відразу ж по тому верещить. — Забирайся вон, нігодяй! Шоб глаза мої тебе не бачили! Вон! Вон! Вон!
І ці слова вдаряють Івана, ніби чавунні ядра. Схарапуджується й біжить негнучкими ногами. На обличчі в нього — жах!
Пес припиняє вити. Аркадій Петрович стоїть, п’яно розхитуючись, і по-ідіотському шкіриться.
— Я тут подумав, мать, — каже він, заплітаючи слова, — може, мені й правда, щоб не було у нас страстей, жениться не на тобі, а на Людочці? Я ж все-таки її спас?
Таїсія Іванівна зводиться, як грім, і дає Аркадієві Петровичу голосного ляпаса, потім другого — в другу щоку. Виляски від того розлунюються й доходять навіть до Івана Василевського, який збирає свої речі. На мить зупиняється й тривожно зводить голову. Пес також чує відлуння тих ляпасів і коротко гавкає, ніби прагне зімітувати той звук. Але Пес з-поміж акторів найбездарніший, і його імітація розчиняється в дощі й пропадає.