— А собак чим годуєш? — ошкірила щербаті пацючі зубки Адама.
— Собаки на службі, — сказав поважно Пшоно (його й прозвали так, бо всім казав, що їсть тільки пшоно). — А када на службі, тра і мнясця дать. От я не на службі, то мняса не їм, а они на службі, то обрізки їм на базарі купляю, дек! Це як солдат: робить щось чи не робить, а поїсти дай і одягтись і кришу над головой, дек! Що ж вам придумать на закусон?
Удав, що глибоко задумався, але швидко скинув головою:
— Дам капустки квашеної і яблук, пойдьоть? Бо й ви, сказать по правді, не на службі.
— Хай буде! — байдуже сказав Єва.
— Рекс один, Рекс два, Рекс три — при-сядь! — наказав гостро Пшоно.
Собаки мирно сіли, і вони пішли через двора: попереду світив лисою головою Пшоно, і хоч не було багато світла через низькі хмари, але голова та дивно фосфорувала; можливо, і справді свого часу маруха облила її фосфоричною рідиною, а що Пшоно мився винятково рідко (та й нащо мити голову, коли ані волосини нема), то того фосфору з черепка й досі не змив; за господарем важко двигав негнучкими, скаменілими валянцями Єва, а ззаду, наче хвіст, теліпалася маленька, зігнута, у пальтечку із загорнутими полами, і з руками, забитими в рукави, і в капцях, і з малюсінькою пелехатою макітеркою Адама. Лице її від довгого стояння перед хвірткою не так посиніло, як позеленіло, а очі, що були досі зелені, таки посиніли.
У хатині стояв гострий сопух: дивна мішанка від кислої капусти, самогонної закваски, вареного пшона, немитого чоловічого тіла, перегару тютюну, брикетового диму від грубки, старих лахів, гнилих чи квашених яблук і, можливо, залишків тієї таємничої фосфорної рідини, якою п’ять чи чотири роки тому облила Пшону голову маруха (зауважимо, що це була не Євина Маруська, колись позичена за шапку, а жінка інша, не з таким миролюбним характером), отже, та рідина й до сьогодні не переставала пахтіти, в усе це вдирався дух дешевого одеколону, бо, попри самотницькі вади, Пшоно мав і достойності, тобто, приймаючи в себе клієнтів, дбав про їхні нюхальні апарати, отож коли за вікном починали звіщально гавкати пси, виймав дідівського пульверизатора, що складався з двох рурочок, усаджував довшу в пляшку, а дув у меншу — це чинив рівно тричі, бо, як був твердо переконаний, Бог трійцю любить, а це свідчить, що про Бога Пшоно в певний спосіб таки не забував.
— Зара, Адамо, розплатишся чи коли вип’єш? — спитав Пшоно.
— Хіба не бачиш, що змерзва! — верескнула Адама.
— Да, оділась слабо! — згодився Пшоно. — Як собі хоч! Роздягайтесь, бо в мене тепло!
Єва витрусив себе з кожуха й кинув одежину на лаву під вікном, але шапки не зняв. Адама ж і не подумала роздягатися, а всунулася за стола в тому ж пальтечку, хіба руки витягла з рукавів, а отже, у певний спосіб трошки й роздяглася.
Пшоно поставив півлітру, повну по горлечко, каламутної рідини, дві гранчасті стопки і дві миски: одну — із капустою, а другу — із квашеними яблуками, — ані виделок, ані тарілок не дав.
— Ти з нами пить не будеш? — спитав байдужно Єва.
— Бачиш, Єв, — закотив під лоба очі Пшоно, очевидно, так у нього легше спліталися мисленні ниточки. — Коли б я пив із цієї бутельки, то це все одно, що продав би вам неповну, а цього мені совість не розрішає, а пить свою — нащо воно мені здалося?
— Але ж раньше пив? — майже здивувався Єва.
Пшоно покрутив, наче радаром, туди й сюди макітрою, зітхнув і сказав:
— Да, пив, але тоді були інчі условія.
— Які такі усвовія? — верескнула Адама.
— А такі, шо не було тебе, Адамо, — мирно повів Пшоно. — А ми договорились, шоб я не здівався. А коли вип’ю і коли цього хочеш, Адамо, то буду над тобою здівацься, дійшло до твоєї капустяної голови?
— Та чого там — пий! — великодушно сказав Єва.
Пшоно ще раз скрушно зітхнув і покірливо сів на ліжку, фосфорично посвічуючи головою.
— Чого не навиваєш? — верескнула Адама. — Кишки бовять!
Єва вийняв пластмасового корка й повільно почав розливати самогон, Адамині очі при цьому мигкотіли й мінилися, тобто раз ставали зелені, а раз — сині; обличчя ж зелене як було, так і лишилося. Схопила спазматично стопку, приклала до вуст і в минуті висмоктала, тоді як Єва пив поважно, неквапно вливаючи палючку до рота. Адама стукнула денцем стопки об стола, вирячила очі і який час сиділа, ніби правцем бита.
— Шо, крепка? — захихотів із ліжка Пшоно, він уже не сидів, а лежав, заклавши ногу за ногу.
Очі в Адами не мінилися, тобто стали зелені й утвердилися, тоді як обличчя із зеленого посиніло.
— Ти шо, табаку туди домішуєш? — байдуже спитав Єва.
— Секрет фірми, — захихотів на ліжку Пшоно. — Клієнти люблять крепку, а як роблю, сам знаю, і ще ні один од моєї крепкої не здох. Хорошу роблю водку!
Адама хапала потемнілими пальчиками капусту й кидала до рота; Єва ж капусти не їв, а взяв квашене яблуко, відкусив половину й почав із чвакотом монотонно пережовувати.
— Навивай іще, бо не розмерзвася! — верескнула Адама.
Але Єва увіч не поспішав. Доїв яблуко, ковтнув і тільки тоді взявся за пляшку. І цього разу все повторилося: Адама випила чарку точнісінько як першу і так само завмерла, але обличчя набуло фіолетової барви.
— Шось побуряковіла, Адамо, — сказав із ліжка Пшоно. — Дивись, не згори, бо тобі розплачуваться тра.
— Не згорю, — сказала Адама, хутенько хапаючи пальчиками капусту й посилаючи, власне, кидаючи її до рота, відтак перемелюючи пацючими зубенятами.
І тут Єва, правда, з деяким запізненням, розсміявся. І це було дивно, бо він узагалі ніколи не сміявся.
— Чого це ти? — занепокоєно спитав від ліжка Пшоно.
— Тіресно було б, — сказав, обірвавши сміх, Єва, — вона згоріла б, і ми тобі не заплатили б, хі-хі!
Пшоно від обурення аж сів на ліжку.
— Та ти що! — горланув він. — Тоді заплатив би ти, Єв, я надурняк не даю!
— А як би тобі заплатив? — спитав байдуже Єва. — Уговору, щоб платив я, не було!
— Не бісú мене, Єв, не бісú! — закричав Пшоно. — Бо зара заберу те, що недопили!
— Перестаньте! — заверещала Адама. — Я ж іще не згоріва!
— Діствітільно! — сказав Єва. — Вона ж іще не згоріла.
Тоді лахмата рука Пшона знову потяглася до голої голови й почухмарила.