Але це так, між іншим. Якісь примхливі танучі химери, у яких сама не можу розібратися. Важливо інше: страшенно хочу в Житомир. Уже хочу. У твій пізнаний Житомир і в отой маленький мій, хоч, може, також частково пізнаний. Але тут між нами різниця істотна: у тебе до дитинства — теплий сентимент, а для мене — це місто перших розчарувань і потрясінь, ось чому вагалася, чи їхати туди з тобою, чи ні, бо чи з’єднаємо ці два Житомира в наших душах?
До речі, ще маленький спогад. Дивлюся, як Дід Мороз відклеює вуса, бороду, знімає перуку — і переді мною постає лисий дядько у тільняшці. Хіба це не потрясіння? Нехай лисий, нехай дядько, але чому в тільняшці? І я тоді відчула, а пізніше зрозуміла: як багато в цьому світі фальшивого. Більше того, батьки вважають, буцім творять своїм дітям казки, а насправді творять світ імітацій, хіба не можна з того вразитися? Але хочу пройтися твоїм Житомиром і знову-таки без супроводу батьків, дідів та прадідів, бо впевнена, що поруч нас ступатимуть не живі люди, а манекени. А мене завжди жахали манекени! Хочу в тій прогулянці Житомиром з тобою (тільки з тобою!) розчинити свої дитячі-недитячі обрáзи, бо мене там ніхто не міг і не хотів захистити, — пам’ятаєш описа тієї лікарні з мамою за шибами? Батька тоді не було, був у відрядженні, і за час моєї хвороби ні разу мене не навідав. Чи не звідти недовіра до чоловіків, як то люблять казати особи нашої статі: всі вони такі! Але яка це дурниця! Хочу пройтися не моїм, а твоїм Житомиром, може, він стане трохи нашим. І може… може, я не почуватимуся павутиною, що з’єднує дерева, але не хочу, щоб хтось, пройшовшись лісом, ту павутину немилосердно пошматував. Може, мені не доведеться зводити порахунків зі своїм дитинством, може, шукатиму в ньому, як це чиниш ти, не прикрощів і потрясінь, а тих маленьких радощів, котрі роблять життя солодким. Як ота цукерка-подушечка. Обсипана какао, що її дав мені лікар.
Усе більше й більше переконуюсь, який чудовий був той ліс, яким ми блукали. А життя терпкувато-солодке на присмак, хрумкотливе й соковите і таке швидкоминуще. Сімнадцять років від нашої першої зустрічі у плинучому вулицею, як корабель, трамваї. Фантазія це чи докір? Але за що дорікати? Хто винен, що ти зустрічався зі мною: в трамваї, в університеті, на органному концерті, але не помітив? Може, так було треба? Так, мені належало прожити, щоб прийти до нашого лісу й до майбутньої прогулянки Житомиром. Ось чому хочу туди поїхати. Після принагідних зустрічей світло прийшло і щось освітилося. Коли мені стає важко й незатишно, я собі кажу: "Вставай і йди до людей!" — і це завжди впевнено-сильний поштовх; а до людей — це значить — до життя. Ось він, поштовх до тієї світлості, яка десь є, але мені здається, що ти її більше відчуваєш, ніж я, бо ти людина мети, тягнешся до неї, бачиш її реальну, а я забуваю в перебізі днів, обрáз, яких не можу забути й відкинути, а найгірше — вибачити. Завжди відчувала: десь є той тендітний пролісок, що проростає крізь асфальт у нашу метушливість і нашу марноту. Обгорни його теплотою і турботою! Не розтопчи його, мене, — хай і це стане однією з місій у твоєму житті! Нагадуй мені про те світло, того проліска. "Вставай і йди до людей!" — чую голос. Цієї ночі, коли дописувала цього листа, зрозуміла, що ліс наш чудовий, але нам колись доведеться вийти з нього і не з того боку, з якого входили (так бувало завжди), а з того, де починається велике, осяяне сонцем поле. Але коли цього не станеться, неважливо! Знати й відчувати потужний потік сонця, дослухатися, прагнути, доростати, готуватися до тієї нашої зустрічі, коли захочемо розповісти одне одному про всі затамовані таїни. Таїни, яким сімнадцять чи й більше років".
Підпис традиційний.
37
Усі ці листи, як на мене, складають цілість, ніби вставна новела в романі, але вона не вставна, бо всіма ниточками пов’язана з темами, задіяними у скрипті. Коли б я був композитором, то написав би чудового концерта на основі модернізації класично-романтичної музичної поетики, але то був би концерт не для органа, а для фортепіано з оркестром. Основа твору — імпресіоністична, від постулату "Хвала життю!" за М. Коцюбинським, із морем, сонцем, чайками, розігрітим камінням, знову-таки згадаймо "На камені" того ж письменника, з поступовим уторгненням драматичних і трагедійних тем і з виходом на любовну партію, побудовану на контрастах, що і став надією на вихід із драми.
Останній лист і розробляє задіяні колізії, тут сильніше виявлено і інтерес до моєї особи; зрештою кладеться відповідь на мою давню, ще перед її поїздкою, пропозицію поїхати разом до Житомира. Не важко помітити й таке: начебто хотіла звільнитися, чи відсіктися від нашої історії батьків, дідів і прадідів, але постійно до того поверталася, в останньому листі найбільше, отже ніби бажала звільнитися від задавнених проклять, а я в цій акції мав уподібнитися до лікаря, котрий замість гіркої пігулки раптом дав їй цукерку, отже, стати присолоджувачем її життя. До речі, цей термін — "солодке життя" взято з відомого італійського фільму, але, скільки пам’ятаю, він не йшов у широкому прокаті, а тільки на закритих переглядах, очевидно, Іра на такий якось потрапила. Але я того фільму, на жаль, не бачив, отож глибше розтлумачити того символа не можу — для мене він тільки як образ цукерки, що його дає примхливому пацієнту лікарська рука. Ліки, отже (з їхнім бридким смаком, але які лікують хворого), їй обридливі, значно більшої ціни надає цукерці, яка нічого, як відомо, не лікує, отже, спосіб мислення в неї залишився дитячий. Чоловіки, що можуть придатися тільки для задоволення спільної потреби тіла, її не цікавили, їй праглося проникнути в душу партнера. Є в цьому листі речі для мене дивні й разючі.
Перше: я їй здавався людиною, пильно заслоненою риштунками, отже, з душею ніби затуленою перед світом, але під бронею відчувала мою незахищеність, до якої й прагла добутися. Для того і знімала з мене уявно ті панцерні накладки — саме такий процес у пізнанні чоловіка її приваблював.
Друге: знову з’явилася алюзія сну про Поета й піщану косу, про те, що той вважав її фантазеркою, хоча він назвав її брехухою, і саме це останнє різко заперечувала. Але, знову-таки, того сну я їй не розповідав; можливо, Поет і справді так її називав, і це в містичний спосіб перейшло в мій сон.