33
Так ми роз’їхалися на літо: вона — у Крим (можливо, для пошуку ще якогось буцефала для свого пантеону), а я таки в Житомир, бувши, відверто кажучи, емоційно притомленим од усіх тих пристрастей, бо я, як може виснувати ймовірний чи неймовірний читач цього скрипту, людина не для пристрастей, а для спокійної, розміреної, хай і вельми складної і працезатратної праці при чітко впорядкованому часі; і вже замолоду мав усі передумови для вироблення сталих звичок. Отож, їдучи черговий раз до Житомира, я зумисне абстрагувався від розгадки цього кросворда чи його складання: любо було бачити знайомі краєвиди, хати, сади, старих селян на лавицях, що розмовляли поміж себе, дивлячись на машинового потока на шосівці; хлопців і дівчат на велосипедах; інколи велосипедисти передибувалися, зупинялися, не злазячи з машин, і вели, якщо це були хлопець із дівчиною, жартівливу, зальотну балачку. Паслися телята, блукали брудні гуси, а на стовпах біля хат вигодовували дітей чи просто стояли на одній нозі чорногузи. І кожна хата у своїх прямокутних клітинах, думав я, заховувала якесь Слово, бо Слово, за Біблією, було початком життя, а в цих клітинах творилася якась мала його ланка, котра, поєднуючись із іншими клітинами, творила село, сéла ж — райони, райони — області, області — країну, а країни — цілий світ. І скрізь, в усьому була своя система кросвордів, бо в основі цього поняття — Хрест і Слово: два віковічні символи нашого буття. І мені в кутку автобуса було любо визирати в запорошену шибу й відчувати власну причетність до цього буття, хай я малá його клітина, бо це була земля, обігріта моїм диханням і просвічена моїми очима, а отже, моя. І коли зміркувати глибше, можна переконатися, що всі складнощі світу породжено складнощами нашого сприйняття, а коли так, то чи не вигадуємо світ — замість його пізнавати? Але, з другого боку, думав я, вигадувати світ — це теж певною мірою його пізнавати, бо вигадка, мрія, фантазія, навіть кривомисля — це так само світ; ось чому давні мислителі найвищу мудрість убачали в простоті, виводячи власну неспроможність пізнати світ і людину в ньому до загадкового постулату Бога, — ось чому слово Бог таке коротке і має лише три літери, бо все у світі тільки видимо двохіпостасне, насправді воно трьохіпостасне. Бо коли є жінка й чоловік, двохіпостасна сутність, то вони народжують дитину, що стає третьою їхньою іпостассю; коли є добро чи зло, то народжується постулат: "Нема лиха без добра"; коли є день і ніч, то народжується третя їхня іпостась: ранок із вечором; коли є сонце і місяць, то народжуються хмари, які їх покривають. Але щоб відбувся святий процес народження третього з перших двох, треба гармонійного поєднання, тобто любові, бо без такого поєднання плід у цьому світі не з’являється, або ж з’являється недорослий, покручений і немічний; отут і постають проблеми, а проблеми — це початок ускладнення простого.
І мені здалося, що я не їду у звичайному деренчливому й гудливому автобусі, а пливу у просторі, заселеному Хрестами і Словами, просторі, у якому почуваюся своїм, бо й простір цей — мій.
Саме від того з’являвся в душі затишок, а коли так, мені ще більше хотілося відкинутися від своїх складнощів, а все бачити й сприймати просто. Тобто мені раптом забажалося стати кимсь на подобу того загадкового чоловіка в білому костюмі та солом’яному капелюсі, котрий іде дорогою, помахуючи зламаним прутом із трьома листками на кінці: і дивитися, і вбирати у себе світ, і приходити туди, де люди схочуть у мене щось запитатися, і спокійно викласти їм пораду-раду, а тоді відійти в подальшу путь. І така мандрівка не буде схожа на туристичну, що зачинається задля пошуків екзотики та вражень, — це буде мандрівка задля спокійного пізнання й задля гармонійного з’єднання з людьми та світом, з рослинами й тваринами, з небом і землею, водою, та повітрям, та вогнем. Через це чоловік у білому костюмі недаремно був схожий на Михайла Коцюбинського, адже то був письменник, який бачив світ так, як хочу бачити його я, для якого гармонія і краса світу була над усе; він уряди-годи поринав у свої інтермецо, але про людей і вічне Слово ніколи не забував. Ось чому так жахався фата-морган цього світу й попереджав про настання царства цього апокаліптичного звіра. Але люди не послухали його науки і fata morgana на землю прийшла, і запалав вогонь, і полилася велика кров, отож він тільки й міг, що являтись у тимчасовій подобі туди, де та кров лилася, бо нічого людей навчити в цьому світі не міг, хоча й хотів. І я відчував, що той чоловік у білому костюмі з прутом із трьома листками — мій брат, але я ніколи не зможу піднестися до його осяйності, бо моя місія в цьому світі менша й інша: складати кросворди для дозвілля і коментарі до книжок, яких я не писав, але й таке чинити у світі потрібно, бажаю-бо, щоб книги, написані людьми іншими, стали зрозумілі, тобто складність опростити.
Таке щось дивне мені марилося в тому автобусі, і я хаотично, поспішливо ті думки записав. А загалом хотілося мені спокою, відтак і бачив той спокій у звичайних картинках людського буття, що, мов кіно, пропливали за шибою, і у з’яві мого рідного міста, і в його вулицях, якими непоспішливо йшов, і в óбразі дому, батьківського дому, де мав зустрітися з матір’ю та братом, а коли побачив того будинка віддалік, збагнув, і тепла хвиля покрила мені груди: поки він у світі є, поти я не самотній, хоч би де і скільки блукав, поти я не бездахий, і я конче маю сюди повернутися, і це найбільше з великого для всіх блудних синів цього світу…
Брат поповнів і постатечнів, він старший за мене й живе, як звичайні люди, у клопотах, роботах і не збирається нікуди зі свого, власне батьківського, обійстя виїжджати, він-бо — гілка, від рідного дерева не відчахнута. Ми з’єднані з ним спільною любов’ю до книг, а отже, до Слова. Через це наші балачки здебільшого про книги, які щойно з’явилися і які ми помітили й прочитали, — таких співрозмовників мені завше бракує.
З матір’ю мій стосунок інший, вона цікавиться моїм побутом і від себе оповідає місцеві події: що, де і з ким із сусідів трапилося — зі свого кутка також не виїжджає, і тут зосереджено її всесвіт. У тому, розумію я, є свій смисл. Можливо, від такого життя світ вужчає, але стає певний, зрозумілий і простіший, а отже, значно більш пізнаванний, а відчуття цього творить житейську певність. Через це я ніколи не осуджую людей, котрі вибирають для екзистенції вузького простора, важливо, чи вони знаходять там гармонію, хоча не раз і їхній малий світець буває заколочений; кожна зоря також має свою орбіту, більша — більшу, а менша — меншу. Можливо, ці думки були моїм інтермецо, трохи збуреним і хаотичним, бо, відверто кажучи, я втомився, але це все має стосунок до теми, яку тут розробляю.