Отак раціоналістично думав собі я, але ноги чомусь не слухалися, тобто не бажали зупинятися, а йшли і йшли і то в певному скерунку — до залізничної станції. Тоді я трохи поступився собі й придумав іншу гру: дай Боже, подумав, щоб Іра сьогодні не приїхала. Тоді б усе вирішилося навіть не з моєї ініціативи, мені досить було б улягти долі й не більше. Не приїхати Іра підстави мала, про це говорив немало, поки ж мені залишалося одне: не думати про неї й не шукати її, бо й справді, від усього того й утомлюватися починав. Цією думкою й досяг компроміса між бажаним і небажаним; іти на побачення чи не йти. Те, що приділяв таку посилено велику увагу якомусь адюльтерові, ніби це світова проблема, не дивувало, бо то лише другий випадок чогось схожого в моєму житті. Окрім того, стосунки чоловіка до жінки — це таки світова проблема, бо є коренем цивілізації, а фізично — запорукою невмирущості людського племені, але мій випадок у цій системі, здається, був патологічний, адже його можна прирівняти не до звичайного солодкого поєднання осіб супротилежної статі, що і є любов’ю, з конечною метою — утворення родини, а до хвороби, ще й у непростому варіанті, адже господиня виразно й недвозначно прорекла, що з Ірою не одружуся ніколи, а збоку, як сказала, видніше. Які мала підстави таке сказати? Очевидячки тільки метафізичні, покладені не так на досвіді, як на відчутті чи передчутті, але чинені, знову-таки за її словом, "з висоти віку". Отже, це була думка не ззовні, а зсередини супротилежного, а може, й ворожого стану, кажучи образно, і чи не належить мені пильно до того прислýхатися? Але річ у тім, що тепер, коли знайшов компроміса, тобто переклав право вибору з двох можливостей із себе на Іру, не бажав до того прислухáтися, а вирішив дати витягти папірчика при жеребкуванні таки долі нашій — хай не ми, а вона нами кермує, а всі штучні перепони, мисленні вагання, сумніви загнати в глибину єства, де стоїть отака собі символічна корзина для сміття, і жбурнути туди оті непотрібні папери, але боронь Боже викидати їх на зовнішнього смітника: хай там полежать — може, дещо доведеться ще з тієї корзини дістати, хай і зіжмакане, розгорнути, покласти на стола, розгладити, взяти лупу, щоб побільшити написане, і пильно прочитати, десь так, як читаю стародавні тексти, твердо відаючи, як учений, закона, що в давніх паперах, які все-таки збереглися, нічого не буває зайвого, а непотрібне не раз може стати вирішально потрібне для теми іншої.
Ось із якою мисельною перепідготовкою я почав підніматися на перехідного через колії моста, майже переконаний, що Іра зробила таки відката, сьогодні не приїде і то для того, щоб змусити мене постраждати і глибше заїсти її гачка, відтак вона свою вудку смикне і я щасливо заблискочу під сонцем лускою, як будь-яка зловлена рибка.
Але тоді я ще не знав, що "бісова мати", до якої посилав усі ці ускладнення, не терпить, як кожна мереживниця, надмірно самовпевнених людей, адже останні тільки рвуть і топчуть, мов табун коней, її вишукані творива, замість у ті творива щасливо позаплутуватися. І, стоячи на мості, а отже, відчуваючи, що нутро моє мов розгойдане море (до речі, звідки це: "Море хвилюється — раз, море хвилюється — два"? Здається, з якоїсь дитячої гри), я уявляв собі бісову матір не в подобі дияволиці, як її звикли малювати на іконах, чи традиційної української чортиці, описаної в демонологічних народних оповідках, а в образі павукоподібної істоти космічного походження, з великими, як фари електрички, очима, лисою головою, круглим широким обличчям, яке ошкірюється при своїх іграх, показуючи пластинкові, як у риби-кита, зуби, з десятком мацакових, круто заламаних ніг і з круглим, як футбольний м’яч, тілом, розграфленим на шахівку, тобто це була ніби шахова дошка, учинена з гуми, а відтак роздута в кулю, а з тієї дошки, як колюки, виростали шахові фігури, котрі рухалися по клітках самочинно. Так от, ота дивна істота, яка химерно привиділася мені на залізничному мості, легко зламала мою хитро уладнану впевненість, бо любить кпити зі своїх жертв, як російський цар Петро Перший, котрий кпив із катованих недоброзичливців і тих, кого називав переступниками; отож коли в синій далі з’явилася електричка, море, що бушувало в моїх грудях, раптово заспокоїлося, я зійшов на платформу й твердо наказав собі: коли не приїде, — а що не приїде, був більш як упевнений, — до вагона не заходити й не обшукувати поїзда, а спокійно повернутися додому, де очікує мене друга павукоподібна істота, моя доброзичлива союзниця — господиня. "Сяк чи так, — подумав оптимістично, — а в якісь сіті я напевне потраплю".
Але все-таки то були рефлексії більше самооборончі, ніж дійсні, тож я їх миттю позбувся, коли побачив, що Іра таки приїхала; зрештою, я зовсім не був упевнений, що виконаю власного наказа, отож коли уздрів, як виходить із вагона усміхнена, відчув неймовірну полегкість, і мої вуста самовільно розсунулися в цілком подібній усмішці, яку несла моя кохана, тільки, здається, дурнішій. З другого боку здалося, що бісова мати, побачивши ці наші усмішки, заскреготала пластиковими зубами, але я не збагнув — чи із задоволення, чи від люті.
20
— Куди підемо? — спитала Іра, як піднялися на моста. — Але не до тебе, бо туди боюся.
— Тоді в ліс, як кажуть поети, наповнений весною, — мовив легковажно, бо й справді: наповнював мене якийсь тихий, я б сказав, іскристий спокій.
— Звідки в тебе оця манера пишно висловлюватися?
— Очевидно, від реакції зустрічі з тобою.
— Це комплімент чи насмішка?
— У кожному компліменті є насмішка, бо в основі його — неправда.
— Говориш сьогодні афоризмами. Це ознака добра чи лиха?
— Добра ознака — те, чого хочемо, а лиха — чого не хочемо.
— Хоча сумнівний, але афоризм, — мовила Іра. — А як тебе зустріла мегера після нашої зустрічі?
Подивилася ніби крадьки. Очевидно, задля цього питання й примусила мене творити сумнівні афоризми.
— А як, гадаєш, могла зустріти?
— Говорила на мене бридоту. Вгадала?
— Якраз навпаки, — сказав тим-таки грайливим голосом. — Говорила, що ти мила дівчина, правда, трохи незграбна, але всі милі дівчата незграбні, інакше не були б милі, і що про тебе колеги на роботі найкращої думки.