— Але їх немає, правда? — пошепки запитувала в мене Іра.
— Звісно, — спокійно відповідав я, не припиняючи акту. — Хіба не знаєш: це люди з Летючого Голландця.
— Але чому вони до нас приходять? — питала вона.
— Хочуть перешкодити, — казав я. — Але ми не піддамося, правда?
— Так, — згоджувалася вона. — Тільки не забувай, що я теж із їхньої компанії. Минулого літа цілий місяць провела на тому катері.
— Тобто хочеш сказати, — здивовано спитав я, — що й тебе нема?
— А ти й досі не здогадався? — засміялася вона.
— Але ж ти є, — казав уражено. — Торкаюся тебе, входжу в тебе, ні, ти є!
— Тоді й вони є, — пошепки сказала. — Прожени їх, бо не витримую!
Я зривався на ноги й, дико лаючись, — назагал же ніколи не лаюся, — кидався на тих гуляк, які зі сміхом розбігалися, кидались у воду й пливли до свого катера, відтак вилазили на нього залізною драбинкою й повертали в наш бік засміяні лиця.
— Вони пішли? — тривожно питала Іра, сідаючи на піску.
— Хіба не бачиш? — мовив, підходячи. — Розігнав паскудників, як мишей!
— Пацюків, любий, а не мишей, — поправила лагідно. — А я жахливо боюся пацюків.
— Уже не прийдуть, — казав, цілуючи її обличчя й намагаючись знову покласти її на пісок. — Бо постріляю, як псів.
— Але вони не пси, — сумно казала Іра, лягаючи. — Вони пацюки, а пацюків вистріляти неможливо.
— Чому, люба? — запитував я, гладячи її волосся.
— Бо не маєш із чого стріляти, — казала печально вона, — та й не вмієш. Хіба не бачиш: навіть одежі не маємо, бо вони все забрали: й одежу, і пістолі твої й рушниці, а тепер з нас кплять.
— Тоді давай викреслимо їх із свідомості, — сказав я, ніжно поринаючи в неї. — Бачиш, зникли! Немає їх і вже ніколи не буде! Є тільки ми, пісок і море.
— І пацюки, яких не можна прогнати та знищити, — сказала печально вона. — Прожени їх, коханий, бо вони вже гризуть мені п’яти.
І я знову підхоплювався. Але навколо стояла порожнеча, хіба чайки літали, а може, інші птахи, подібні до чайок, і тільки невігласи у птахознавстві переконані, що це чайки. Отож кричали вони горлово й печально, а ще віяв сильний, солоний і гарячий вітер. Я стояв і дивився в порожнє море.
— Чому не проганяєш їх? — крикнула, як та ж чайка (чи не-чайка), Іра.
Підійшов до води і вмочив пальці. Був наче кипінь — обпікся. І знову стояв нерушно, відчуваючи, як повільно вгинається під ногами пісок…
Прокинувсь у гарячому поті й почув, як за стіною постогнує господиня. "Господи! — подумав я. — Адже в цій хаті тонкі стіни! Нам треба бути остережнішими, якщо, звичайно, колись сюди прийдем".
Отже, навіть уночі, прокинувшись, я сумнівався, що вона приїде. Але вона приїхала. Правда, була напружена й ніби знервована, але намагалася радісно мені всміхатися. Погода випала нормальна. Іра роззирнулася й сказала:
— Куди підемо, бо до тебе не хочеться! Там та мегера!
— Яка це мегера? — здивувався я.
— Хазяйка твоя, — сказала безапеляційно. — Так на мене подивилася, ніби я хвойда якась.
— Але ж навпаки: хоче з тобою познайомитися!
І я жартівливо переповів нашу з господинею розмову, тобто подаючи її утровано. Іра слухала уважно, але знову-таки напружено, а в тому місці, де я подав, що ми однокурсники, тож має мені підіграти, раптом вибухла:
— То ти гравець? Чи брехун?
— Не брехун, а тільки трохи факти підтасував, що робимо всі ми й завжди. Це називається дипломатія. Чи ж так сама не робиш?
— Так ніколи не роблю! — відрізала вона.
— А хіба не втаюєш про себе багато чого?
Погляд, який метнула на мене, був блискавкоподібний.
— Утаювати — це не те саме, що брехати, — гостро сказала.
— Сьогодні якась не така, — здивовано протяг.
— Ах, вибач, такий випав день! З самого ранку неприємності.
— То розкажи, — просто сказав, — і я їх з тобою розділю.
— Щоб зіпсувати настрій і тобі? — спитала глухо. — Ні, хочу з гобою добрих емоцій.
І на її обличчі засвітилася її гарна усмішка.
— Гаразд, — мовив я. — Але готовий ділити з тобою не лише добрі хвилини, а й лихі.
— Не зарікайся, бо ще хтозна, — сказала знову трохи роздразнено.
— І ще одне потрібне. Не знаю твого прізвища.
— А я ж твоє знаю! — кинула гостро.
— Нічого дивного, — відказав. — Ти мною цікавилася, а я тобою, на жаль, ні.
— Отож! — мовила. — А знаєш, чому тобою цікавилася?
І мені тієї миті жахливо захотілося сказати: "А тому, що прізвище твоєї матері Калиновська", — і ці слова просто висіли на язику, але зумів стриматися.
— Сам дивуюся, — відповів на позір спокійно. — Бо належу до чоловіків, які не подобаються жінкам. Відповідно, мною їм нічого цікавитися.
— Дурна в нас виходить розмова, — розсміялася штучно. — Обов’язково до тієї мегери йти?
— Не конче, але бажано, — розважно сказав. — Щоб здобути легального статуса. Бо я сповістив, що стосунки між нами серйозні.
— Гадаєш? — спитала, ніби випірнувши із самої себе.
— А що, знову збрехав?
— Воліла б сьогодні до твоєї мегери не йти, — мовила категорично. — Не той у мене настрій.
— То й не йдім, — сказав легковажно. — Покажу тобі ліс, він уже починає оживати.
— Але тобі це треба? — спитала. — Отже, коли треба, то мушу піти.
— Мені потрібно, — відказав лагідно, — щоб у тебе покращився настрій, все інше зараз неістотно.
— Так турбуєшся про мене?
— А чому маю не турбуватися? — спитав. — Маю щодо тебе й справді серйозні наміри.
— Але ж зовсім мене не знаєш та й не хотів знати, хоча бачив не раз. А я про тебе щось та й знаю.
— Маєш рацію, — жартівливо відказав і підвів руки, ніби здаюся. — Тут у тебе безсумнівна перевага, і я визнаю: був сліпий і дурний.
— Отож! — сатисфакційно сказала вона.
— Є на вибір два шляхи: офіційне знайомство з господинею, щоб мати легальну змогу перебувати на самоті, і другий — сама самота, тобто оглянути ліс, що його будить весна, як пробудила нас.
Тону я вжив жартівливого, але не міг не відчувати: чорна кішка між нами таки пробігла. Не відаю, хто її пустив і для чого, але так було. Зрештою, коли в Іри й справді неприємності, то чи така вона нестримна і не вміє володіти собою, адже прийшла на любовне побачення і мала б хоч якось маскуватися — дівчата, на моє переконання, у цьому мастаки. І тут мені знову згадався мій донжуанистий приятель, саме той, котрий боявся лягти, померши, на сільському цвинтарі, він якось мені сповістив, що жінки, які відразу легко піддаються, потому обов’язково роблять, як він назвав, "відкат", звісно, якщо вони не легковажні. Отже, це й міг бути, подумав я, традиційний відкат і навряд чи будемо сьогодні з нею близькі.