— На таких станціях далеко не буває, — пожартував я, — принаймні ближче, як від Святошина до Дарниці.
— Це вже напевне, — засміялася й вона. — Тоді ходімо до вас. Звісно, якщо це зручно.
— Цілковито! — знову героїчно сказав я і повернув до сходів, що вели на моста, відверто кажучи, такого повороту не сподівався. — А чим вам подобається дощ?
— Настроєм, — сказала. — Дощ — це завжди музика!
Зауваження мені сподобалося, бо такі речі розумів. Дощ — це й справді музика, але коли сидиш самотньо, загорнувшись у пледа, повільно покурюєш і дивишся у вікно, за яким топиться в синьому мороці ліс. Коли в хаті і не дуже тепло, а в мене ніколи не бувало дуже тепло — господиня палила вугіллям та дровима, і ті дрова мав обов’язком нарубувати я, також вносити їх та вугілля до грубки; палила ж вона, бо коли б це чинив я, то напалював би ґрунтовніше, принаймні сьогодні, але господиня увіч ощаджувала паливо, через що стіна в моїй кімнаті нагрівалася ледве-ледь.
— Може, купимо чогось зігрітися? — запропонував я так само героїчно. — Бо в мене, правду кажучи, не вельми тепло.
— А ви ще не купили? — іронічно спитала.
— Звісно, не купив, — мовив я, — бо, по-перше, не знав, яка буде погода; по-друге, що виберете, тобто куди подамося; по-третє, таких речей без погодження не роблю.
— То ви не тільки настирливий, а й делікатний?
— Так, — відповів категорично. — Я не настирливий і делікатний.
— Музей добродійств? — спитала.
— Якостей, — поправив я. — І поки що не музей!
— Тоді я й справді не проти трохи погрітися.
— Але ж любите дощ, — її тоном сказав я.
— Звісно, — широко всміхнулася, — але коли є де і як погрітися.
Зайшли до магазинчика, але вибір там був мізерний, тільки погане кріплене вино сурогатного походження й горілка. І я вчинив так, як той мудрак, котрий пропускає жінок уперед, маючи підозру, що попереду конечно буде яма чи звалиться на голову цеглина. Отже, вибрати галантно запропонував їй.
— Але ж… — мовила трохи розгублено вона.
— Звісно, — сказав я, — нічого пристойного нема. Сподівалися, що будуть кримські вина?
Ми купили чвертку, і я опустив її в кишеню плаща, принаймні там її господиня напевне не побачить.
— Ви з питущих чи непитущих? — спитала Іра вже надворі, за цей час дощ посилився.
— При нагоді, — сказав я.
— Усе залежить, скільки нагод трапляється, — мовила ригористично.
— У мене мало, бо я жук-самітник, ще й категоричний ворог таємного пияцтва.
— Так кажуть усі таємні п’яниці, — сказала вона, мило всміхаючись.
— Багато знаєте таємних п’яниць? — поцікавився я.
І тут усмішка з її лиця зникла, власне розтала, ніби змита оцим дощем.
— Ненавиджу п’яниць, — різонула черствим голосом. — Але ви студентом, здається, випивали?
Я аж став. Знала про мене навіть такі сокровенні речі, звідки?
— Такий період справді був, — мовив твердо. — Але недовго.
— Будемо сподіватися, — сказала. — Зрештою, знаю, що отямилися. Ви надто серйозний, щоб стати п’яницею.
— Вражений вашою поінформованістю.
— Такий маю ґандж, — мовила з милою усмішкою, яка знову воскресла на її почерствілому від ригоризму обличчі. — Намагаюся знати все про людей, які мені подобаються.
— Але щоб ті, хто вам подобається, нічого не відали про вас, — уколов я, ніби й пропустивши, що вона майже освідчилася мені.
— Це вже напевно, — засміялася. — Ще довго йти?
Але тут сталася невеличка пригода: назустріч статечно ступала одна з моїх учениць із старших класів. Щасливо розширила очі, уздрівши мене із супутницею, її маленький ротик став навкосину — подоба усмішки чи гримаси. І той ротик зумисно чемно зі мною привітався, хоча ми сьогодні бачилися, — у її класі я провів одного з найбездарніших своїх уроків.
— Учениця? — спитала Іра, коли ми розминулися.
— О, так! — кинув легковажно. — Сестра отого хлопця, який пише вам любовні писульки.
— Тоді начувайтеся, — весело мовила Іра. — Завтра про вас загуде вся школа. Діти мають до таких речей надто гострий інтерес.
— Загуде й перегуде, — відказав ніби й безтурботно. — Інтерес швидко згасає, особливо при повторах.
— Сподіваєтеся на повтори? — спитала вона.
— Звісно! — потвердив я. — По-моєму, ви здекларували, що я вам подобаюся. Окрім того, самі вибрали не київські вулиці для проходок, де нас ніхто не впізнає, а ці, а тут такі речі надто очевидні. Отже, маємо їх спокійно приймати чи сприймати.
— Отже, ви не тільки настирливий, делікатний, а й мужній? — спитала іронічно.
— А ще колишній таємний п’яниця, — додав я. — Сподіваюся, що для вас не секрет й інші мої вади?
— Ні, не все про вас знаю, — мовила Іра. — Одного принаймні.
Я поставив брови сторч, дивлячись на неї з-під прихилених повік.
— Маєте почуття гумору, — це прозвучало, здається, як комплімент, і я ще більше здивувався.
— Ви прониклива, — сказав поважно. — Але, по-моєму, це одна з пильно прихованих моїх вад. Так само, як настирливість, делікатність та мужність. До речі, ми прийшли.
Двір — порожній, хоч, бувши наладнований сьогодні на невдачі, а ще й зустрівши Надю Сегеду, ученицю, яка вміла всміхатися, ставлячи лінію маленького рота навкосину, цілком твердо налаштувався, що, попри дощ, у дворі чи принаймні на ґанку стоятиме важка, розгрузла постать господині, заступаючи двері в дім, у які мав увести дівчину, тобто стоятиме, як монументальна сторожа замку, отож, ведучи легковажну балачку з Ірою, вільною частиною мозку обмірковував, як вийти з такої ситуації, і нічого розумнішого не придумав, як чемно відрекомендувати Іру як свою дівчину, котра приїхала до мене… ну, приміром, із Житомира, давши старій зрозуміти, що зі своїми стосунками не криюся, а ще, коли вона приїжджа, то часто їй не навдокучатиме. Але двір і ґанок були підозріло порожні, отож я не міг завести Іри в дім, сказати б, легально, бо навряд на таке пряме пояснення стара не пустила б нас у дім, а ще й у дощ — не аж так позбавлена такту, адже й учителькою звалась. І я був так упевнений у цій ще одній непередбаченій зустрічі, що трохи й розгубився, адже залишалося дві можливості: провести дівчину в дім крадьки чи зробити широкого жеста й завітати разом з нею до господині, офіційно назвавши, тоді стара напевне дала б нам спокій, відтак дістав би легальну можливість приводити дівчину до себе по тому. Але вчинив неприпустиму помилку: не підготував до того Іри, зайнятий базіканням та обдумуванням ситуації, отож третьої речі вчинити не встиг, а починати перемовини, вступаючи у двір, було запізно, принаймні для цього треба було зупинитися, а вікна господині, хоча й заляпані краплями, досить прозорі, щоб нас побачити. Окрім того, входити в розмову з Ірою після того, як я двічі запевнив її, що їй мою квартиру цілковито зручно відвідувати, — а тепер починати хитромудро крутити хвостом? Отож залишалося мужньо пропустити Іру у хвіртку перед собою, — хоча й не сумнівався, що попереду викопано приховану яму, а ще й на додачу приготовано символічну цеглину, — а собі податися слідом, уже цілком негероїчно балансуючи на линві, ізсуканій із моєї відчайдушності та страху.