Потоцький оглядає своє військо. Жовніри вже повісили носи. Не на таких повстанців вони сподівалися, на безладне юрмисько. А тут іде військо, чітко поділене на сотні й полки. Все ближче й ближче. Де хоч болото? Жовніри починають перешіптуватися між собою, озираються навсебіч... Підвело болото...
І в ту мить повстанці зупинилися. Потоцький, все ще не вірячи своїм очам, полегшено зітхає. Витирає мокрого лоба. Болото таки на місці, воно зупинило повстанців. Командири заусміхалися один до одного, кров починає приливати до їхніх білих облич. Жовніри ожили... Повстанці, спинившись, стоять на місці, певно, радяться, бо від Павлюка розбігаються гінці... Рушили... Чудово. Але вже не вперед, краєм огинають болото й простують до кінця польськоі позиції. Потоцький потирає руки. Він завбачив цей маневр і в кінці позиції укріпив надійно, наче друге чоло там зробив. Ще й поставив туди іноземну піхоту. Але зараз і тих сил, здається, замало. Шле гінця: коронному стражнику з своїми хоругвами спішно перейти на край позиції!
Огинаючи болото, повстанці йдуть все тими ж рівними рядами. З бунчуками й знаменами. Павлюк попереду. Пся крев! Як тримаються, як тримаються!.. Навіть не розгубилися перед болотом. Ну, побачимо, що буде далі. Ось вони вже дісталися середини бойової лінії. Зненацька тишу розривають перші постріли. Не витримав коронний стражник, його гармати б'ють, аж захлинаються. Завиваючи, летять ядра. Повстанці — ні звуку. Йдуть. Летить сніг і мерзла земля. Цвиркає багно, заляпує білий сніг. Повстанці йдуть, все так же мають знамена і бунчуки. Все так же чітко дотримуються поділу на сотні й полки. А ядра завивають, гармати захлинаються...
"На що вони сподіваються? — шепоче білими губами Потоцький. — Єзус Марія!.. Навіть на ядра не звертають уваги. Невже думають прорвати оборону? Але ж вози в десять рядів! І чому вони не стріляють? Пороху обмаль?"
Ось уже по козаках відкрили швидкий вогонь драгунські хоругви. Потоцький спішно шле гінців: коронну артилерію перемістити на середину, на чоло оборони і бити, бити прямою наводкою! Піхоті перейти на праве крило і там зайняти оборону... Не лякатись черні. Козаки мовчать тому, що в них обмаль пороху.
Бах-бах! Бах-бах!
Вже відкрили вогонь козацькі гармати й самопали. Їх мало, але стріляють вони влучно. Потоцький бачить, як за возами падають козацькі ядра, опустошуючи піхоту. Жовніри ховаються за возами. Тріщать вози, летять вгору колеса... Жовніри розбігаються... Повстанці йдуть, ведучи на ходу вогонь.
"Коли б не прорвали оборони, — Потоцький гризе вус. — Якщо не зупиняться, не зважать на свої втрати, не зменшать наступального запалу, то моє військо не витримає. Де це бачено, під такою зливою ядер іти, навіть не ховаючись! Матка Боска! Їм хоробрості не позичати. Йдуть під ядрами та кулями, як під дощем. Хто б міг подумати, що в них стільки витримки?"
Дуєль між коронною артилерією і козацькою не вгаває й на мить. Коронна б'є похапливо, густо, не шкодуючи пороху, козацька відповідає рідше, але влучніше. Після кожного її залпу тріщать вози й метушаться жовніри...
Повстанці йдуть.
Йдуть крізь завісу суцільного вогню.
В Потоцького починає ворушитися волосся на голові.
— Спиніться! — хоче він крикнути й ледве повертає в роті пересохлим язиком.
Та зупинили повстанців не кулі та ядра, а дим... Повстанці підійшли вже до середини польської позиції, як вітер подув з новою силою і погнав їм навстріч клуби густого чорно-сизого та їдкого диму. Охоплені суцільним вогнем, що гоготів і завивав, Кумейки так жарко горіли, що сніг на рівнині почав шкварчати. Задиміли стіжки та скирди. Вітер гнав густий гарячий дим на повстанців, стало важко дихати, потемніло на рівнині. Пекучий попіл сліпив очі...
І повстанці по знаку гетьмана почали відходити назад.
— Скидан!
— Я тут, гетьмане!
— Відводь ліве крило! Дим та попіл виїсть нам очі!
— А-а, сто чортів!.. Як цей дим нам завадив!
— Биховець! Відводь праве крило! Та спокійно, без торопу. Ми не тікаємо, а відходимо з смуги диму!
— А може, дим розвіється?
— Доки згорять Кумейки, дим нам виїсть очі!
— А-а, біс тебе бери!.. Світу білого не видно!..
— Остряниця, відводь запорожців!
— Гетьмане! Запорожці чхають, але не хочуть відходити!
— Відводь негайно! Чурай! Де Чурай? Гонець, мчи до Чурая, хай відводить селянські загони!
— Слухаю, пане гетьмане!
— Я поведу середину. Всім відходити, доки не виберемося з диму. В кого тліє одяг на плечах, гасіть снігом. Та гармати бережіть!
В суцільному диму й гарячому попелі, що летів з Кумейок, повстанці почали відходити, на ходу ведучи вогонь з гармат і самопалів. Вітер, як найнявся послужити ляхам, все дужчає й дужчає. Гоготить, свище вогонь, пожираючи Кумейки, сильні пориви несуть на рівнину хмари жевріючих вуглинок, гарячого попелу... Шкварчить сніг й укривається шаром золи. Дим, дим, дим... На козаках тліють жупани, і вони не встигають струшувати з себе жарини. Наче цілий світ зайнявся й тріскотить у вогні, корчиться, конає. Сонце зникло в диму, дим роздирає горло, їсть очі... Кашляючи, повстанці нагинають голови до землі, аби вхопити чистого повітря.
Павлюк розумів, що цей відступ може закінчитися для повстанців зле. Але триклятий дим з гарячим попелом, дрібним і пекучим, що залазить в ніс, очі, рот... А була добра задумка: чіткими рядами, зберігаючи спокій і витримку, чітко і злагоджено йти на ворога, діючи на його ляк, навалитися, зав'язати бій...
Вирнув з диму Гордій Чурай, шапка на ньому диміла, жупан в кількох місцях прогорілий, лице в сажі. Але, попри все, бадьорий і навіть веселий. Чхаючи від диму, закричав збуджено, бликаючи білками очей:
— Налякали було жовнірів, і дарма!.. Бачив, як сипонули з-за возів!.. Коли б не чортів дим!
— Шапка горить! — крикнули йому.
Чурай стяг шапку, вибив її об коліно, денцем витер лице і знову надів.
— Що там шапка! Новою обзаведусь, тут аби діло наше не згоріло. Додумались же ляхи з димом... А щоб їх лизень злизав!
— Як настрій?
— Бойовий, гетьмане! Мої селяни міцно тримаються і духом не падають. Тільки розвіється дим, вдруге будемо наступати.
І зник у диму, як у воду пірнув.