— Не годиться так, батьку! Ти коли востаннє їв?
— Та чого ти до мене причепився? — обурився Остряниця. — Ти сам он геть звівся.
"Кепська штука голодний обморок, — подумав Павлюк, хмурніючи. — Це вже не перший випадок, коли козаки від недоїдання з ніг валяться... А що ж нас по весні чекає?"
Йдучи вулицею, поспитав:
— Як з хлібом у нас?
Остряниця лише рукою махнув:
— Зерно тече, як вода! Кручусь як муха в окропі, і там гаряче, І тут пече, а зерно все одно не втримаєш. Військо ж треба годувати, а манна з небес не сиплеться.
Павлюк зажурився. З хлібом скрутно. Того літа на Україні був неврожай, до осені люд ще сяк-так на городині протримався, а з настанням зими пішов по селах голод... Вже селяни дубове листя з висівками змішують та печуть зелені коржі. Трохи краще було з хлібом у повстанців. Павлюк мав незначний запас зерна, назбираний по панських маєтках. Для козаків його ще з горем навпіл і вистачило б... Та коли в Мошни з усіх уcюд посунули селянські загони, військові засіки почали швидко спорожнятися. Люди приходили голодні, ледь на ногах тримаючись, доводилось їх сяк-так підхарчовувати, аби зовсім не злягли. І Павлюк уже не одну ніч качався без сну, гадаючи, як і чим прогодувати військо. На якийсь місяць ще вистачить, а тоді то? З ляхами воюй, та ще й з голодом. Нелегко доведеться, обидва вороги сильні… Поки що розіслав у всі міста й містечка, в панські маєтки й фільварки загони, аби витрушували хліб, але панство, втікаючи в Бар, палило хліб, гноїло його в льохах і ямах. На селян же надії ніякої, самі на висівках тримаються. А тут ще й зброї обмаль. От і крутись! Остряниця, відаючи військовим провіантом, щодень урізає норму, труситься над кожною зерниною, а хліб зникає...
— Оце йшов до тебе за порадою, — Остряниця важко дихав, на ходу стомлюючись. — Що чинити, не відаю.
— Годуй людей, а там побачимо!
— Але ж засіки порожніють.
— Все одно годуй, доки вистачить. Не сьогодні-завтра нас чекає бій, для багатьох він може бути останнім. Хай люди хоч тепер уволю наїдяться. — На Остряницю скоса зиркнув. – Та й ти, батьку, як з хреста знятий. Не годиться. В твоїх руках всі наші харчі, а ти на вулиці падаєш з голоду. — Рішуче взяв Остряницю за руку. — Ану ходім лишень до баби Векли в гості!
Павлюк повернув у бічну вуличку, і по хвилі вони опинилися в маленькому, занесеному снігом подвір’ї, в кутку якого притулилася скособочена хатинка. Вже в дворі Остряниця, принюхавшись, відчув ледь вловимий запах хліба і неспокійно повів головою. А коли зайшли до хатини, то свіжий і густий дух хліба так шпигнув у ніздрі, що Остряниця аж зажмурився.
— Слава Богу! — привітався, знімаючи шапку. — В цій хаті подихаєш і ситий будеш!
Баба Векла — маленька, зігнута (вона вже й не розгиналася) — на мить повернула від печі сухе зморшкувате личко, на якому ще полискували червоні відблиски вогню, привітно мовила:
— Навіки слава! Проходьте, люди добрі, сідайте, коли ваша ласка. Я вже хлібець загнітила, невзабарі й витягну. — І додала, орудуючи в печі широкою дерев’яною лопаткою: — Яке це щастя — святий хлібець випікати! Мені й сниться, що я хліб з печі виймаю.
— А звідки ж ви його берете? — поцікавився Остряниця.
— Пан гетьман велить щодня двійко хлібців випікати. То я й відводжу душу, бо вже хтозна-коли й пекла.
Остряниця підозріло поглянув на гетьмана.
— Хіба я не велів берегти кожну жменю борошна, ще й висівок до нього домішувати?
— Та так уже вийшло, — винувато озвався Павлюк. — Та ти сідай, потім будеш мене судити. У хліб ми ще можемо висівок додавати, а в порох що? А його в нас раз-два...
— Де зараз Потоцький?
— Вже по сусідству з нами. Вчора увечері хоругви переходили через Сахнів міст. З дня на день очікую Скидана, і тоді ми всі вкупі. Але чекати ляхів не будемо, перші почнемо бій.
Тим часом баба Векла простелила чистий рушник на підвіконні.
— Це ж нині тільки мені одній таке щастя випадає — чистий рушник перед хлібом стелити, — хитала головою стара. — По селах, кажуть, вже й посліду немає.
Стара перехрестилася біля печі, проказуючи: "Дай Бог, щоб не останній раз святий хліб з святої печі виймати", — взяла дерев'яну лопатку, шаснула нею в піч і витягла загнічену рум'яну хлібину. Поклала її на рушник, ще одну витягла. Перехрестила хліб і заходилася ламати його на чотири шматки. Із розламаних куснів вдарила така густа пара, що в Остряниці й голова обертом пішла.
— Хай полежить на вікні, спочине та схолоне, — казала між тим стара. – Покійнички, царство їм небесне, понюхають пари з хлібця і ситі будуть. А крихітку хлібця дозвольте собаці дати. Такий уже звичай. Старі люди кажуть, що ходили колись Бог і святий Петро по землі, зайшли вони до однієї жінки хліба просити. А хліба тоді в людей було до безміри, бо колоски росли не такі, як тепер, а по всім стеблі. Згори й до землі самий колосок був. От і хліб у людей водився. Тож попрохали Бог та святий Петро в тої жінки хліба, а жінка саме млинці пекла, лава у борошні була. Молодиця млинцем витерла лаву і запрошує сідати. А святий Петро і каже пану Богу: "Треба залишити їх без хліба, бо вже й лави хлібом витирають". От він у поле пішов, взяв житню стеблину і давай її чухрати, а собака й завив... То він і лишив трохи колоска на собачу долю. Того й треба давати собаці перший хліб.
Та ось уже й хліб охолонув, баба Векла взяла по шматку, піднесла Павлюку й Остряниці.
— Прошу вас, отамани, щоб у ваших руках завжди святий хлібець був!
Остряниця, все ще не вірячи, що перед ними справжній хліб, обережно взяв кусень, вдихнув запах і з'їв його, навіть сам незчувся коли... Здивовано подивився на бабу Веклу, наче питав її: хліб у мене щойно був, чи, мо', приснилося?
— Охляв ти, добрий чоловіче, — зітхнула стара. — Та кого тепер здивуєш голодом.
Другий шматок Остряниця смакував повагом, обережно відкушував, тримаючи під хлібом долоню, аби не впала й крихта, аби надовше розтягнути радість зустрічі з хлібом... Павлюк так і не доторкнувся до свого шматка, дивився на нього сумно, зітхав та хитав головою. По хвилі глянув у вікно: біля воріт стояв гурт дітей. Павлюк встав і вийшов з хати.
— Ану, козаки, хутчіше сюди! — весело гукнув, і діти, не примушуючи себе двічі прохати, штовхаючи одне одного, як ті горобці, пурхнули в двір.