Потоцького пересмикнуло: його, головного командувача, просять забиратися геть! Але змушений був скоритися. Лише пригрозив:
— Я почекаю! Але пам'ятайте!.. Щоб рада проходила без наруг над достоїнством його милості короля і Речі Посполитої. Ви будете відповідати за цілість мого війська!..
Потоцький та його почет повернулися і пішли до своїх карет. Лише патер Окольський лишився в колі.
— Хай і ксьондз вшивається! — почувся голос. — Нам підслуховувачів не треба!
Патер почервонів і крикнув:
— Я піду, але тут буде присутній сам Бог!
— Давай, давай, повертай голоблі! — кричали жовніри. — Без тебе знаємо, хто тут буде!
Виступали на раді майже всі делегати, багато галасували, до хрипоти кричали, один одному заважали і ніяк не могли домовитись до чогось певного. Спершу всі балачки точилися навколо питання: служити далі чи повертатися у Варшаву?.. Дехто вже почав кричати:
"Геть сейм, котрий притісняє жовнірів!" Потім хтось вигукнув, що час би й конституцію змінити, аби жовніри мали більше прав! Це вже було занадто. Ще, чого доброго, делегати почнуть кричати: геть короля і саму Річ Посполиту! Тому ротмістри почали залякувати делегатів й погрожувати їм арештом... Рада перетворилася на бійку. Ротмістри марно намагалися навести порядок, та їх ніхто не слухав. Конфедерати розділилися на групи і почали вести між собою переговори.
Коли про це ротмістри доповіли Потоцькому, на майдані вже клекотіла справжня бійка.
"Матка Боска! — гетьман перелякався не на жарт. — Не дай Боже, пролунає хоч один постріл, і полки переб'ють один одного. Тоді мені лишиться хіба що кулю собі в лоб пустити!"
Зрештою бійку сяк-так вгамували. Потоцький з'явився блідий, аж жовтий, руки його тремтіли.
— Панове!.. Панове!.. — благально вигукував гетьман. – Схаменіться! Іменем короля закликаю: не доводьте конфедерацію до крові! Я ладен вам зі своїх коштів виплатити жалування, тільки вгамуйтеся!
Згадка про гроші дещо заспокоїла делегатів. Важко сопучи, вони стояли похнюплені, потираючи забиті місця.
— Панове, що ж це твориться?! — репетував Потоцький, і руки його ще дужче тремтіли. — Я привів вас сюди не для того, щоб ви один одного тусали. Схаменіться, лицарі! Коли ви будете мене слухати, то заживете невмирущої слави на цьому світі, а на тому дістанете блаженство. А якщо не підете на ворога, то вас жде ганьба і кара, а на тім світі — пекло!
— Краще пекло з чортами, аніж воювати з козаками!
Нерви Потоцького не витримали, він хотів ще щось сказати про справжніх синів ойчизни, та натомість почав... схлипувати. Марно намагався щось сказати. Делегати остовпіли. А потім почувся глузливий вигук:
— Панове, біжіть сюди! Гетьман плаче!..
— Спішіть, бо прогавите таке видовисько!..
Потоцький врешті якось зладив з собою і, кленучи себе за слабкість і страх, стояв хмара хмарою, шморгав носом і подумки кляв своє військо і світ білий.
— Ваша милість! —озвався один з поручників. — Годі вам тут рюмсати, ми не діти. Нас слізьми не розжалобиш. Наше рішення таке: ми готові служити ще три тижні, а потім знову продовжимо конфедерацію. Але служити будемо лише з тим начальством, кого самі собі виберемо!
— Ви хочете, щоб я командував не військом, а свавільним збіговиськом? — отямившись після плачу, закричав гетьман. — Я швидше переламаю свою шаблю і викину її на смітник, ніж пристану на таке!
— Тоді вашій милості доведеться ще поплакати! — почувся насмішкуватий голос.
Потоцький позеленів, хапав відкритим ротом повітря, а делегати глузливо чмихали. Невідомо, чим би все це скінчилося, якби в Рокитне не дістався білий від інею гонець.
— Ваша милість! — голосно крикнув той. — Дозвольте доповісти! В Білу Церкву прибув пан Жолкевський з коронною артилерією. Вони засуджують конфедерацію і повністю підтримують вашу милість!
Майдан вмить затих. Делегати почали злякано перешіптуватися.
— Ось так, панове конфедерати! — зловтішно обізвався Потоцький. — Заявляю вам відверто, що, коли ви й далі бунтуватимете, я змушений буду застосувати вірну мені артилерію!
Ця погроза подіяла. Другого дня конфедерати доповіли, що вони закінчили конфедерацію і готові ще кілька місяців служити Речі Посполитій, але за умови, що їм буде виплачено жалування. Гетьман пообіцяв поклопотатися перед королем і того ж дня вирушив у Білу Церкву, а делегати почали роз'їжджатися по своїх полках
Одинадцятого грудня Потоцький мав намір кинути свої полки на Корсунь, Богуслав та Чигирин і швидко вийти на підступи до Мошен.
Розділ шістнадцятий
Карпо Скидан вже збирався було йти з Корсуня в Мошни, але негадано принесло поляків. Ополудні Скидан піднявся на міський вал і наказав козакам, аби знімали гармати й укладали їх на сани, як зненацька з лісу виткнулись перші хоругви гусарів і, розсипавшись по рівнині, повільно просувалися до містечка.
— Еге, та в нас сьогодні гості! — буркнув Скидан, смокчучи люльку. — Почекайте, хлопці, з гарматами, доведеться зараз тим панцерникам слати гостинців!
На білій засніженій рівнині чорних гусарів було чітко видно. Рухались вони полем обережно, оглядаючись, часто зупинялися, збивалися докупи, певно, радились, і знову місили сніг... Скидан вибив об гармату попіл з люльки, сунув її за пояс і повернувся до гармашів.
— Ану, хлопці, пальніть по тих залізяках! — кивнув на жовнірів. — Але підпустіть їх трохи ближче... Джуро! Передай козакам, щоб приготувалися внизу біля воріт. Трохи поганяємо ляшків!
Джура зник, гармаші, зарядивши гармати, очікували сигналу із запаленими гнотами в руках. Вибравши зручну мить, коли ляхи збилися докупи, Скидан махнув рукою. Гахнули гармати. Луна встигла долетіти до лісу й відбитись, перш ніж ядра досягли рівнини. Навсібіч разом з снігом і мерзлим груддям полетіли чорні панцири.
— Добре, хлопці! – задоволено мовив Скидан. — Для початку годиться. Може, хто з гусарів хоче на той світ, а дороги не знає, то покажіть. І благословіть заодно!
Вдруге вдарили гармати, поляки розсипались по полю, іржали коні й бігали без вершників, там і тут на снігу чорніли вбиті. Вцілілі посунули до лісу... Скидан спустився з валу й, вихопившись на коня, погнав до брами, де чекали його козаки, пронісся крізь відчинену браму, кинувши на ходу: