Фортеця на Борисфені

Страница 77 из 148

Чемерис Валентин

Жінки на якусь хвилю втихли. За благенькими стінами вила, гула хуртовина, раз по раз сипало до хліва сніговою крупою, намітала горбок під стіною. Ніхто не міг зігрітися, всі тислися докупи, стогнали, зітхали, тихо плакали.... А байдужа завірюха вовком вила й шарпала двері, свистіла в дірки, залазила в душі бранців.

— Хлів дощаний, — прошепотів Роман. — А що, коли дошку вирвати?

— Дошки знадвору прибиті, — сказав дідок. — І примерзли так, що й це віддереш.

— Коли силою налягти… — почав було Роман, та той перебив:

— Не на силу треба надіятись, а на Бога, Бог усе бачить.

— То чому ж він не порятує нас? — сердито запитала котрась із жінок. — Хіба він не бачить, що ляхи на Україні чинять?

— Все у волі Божій, — сказав дідок. – Мо’, Господь випробовує нашу віру й терпіння? Моліться, і Бог порятує нас. Коли не тіло, то душі наші грішні.

— Це нас не влаштовує, — озвався Роман.

— Все у волі Божій, — бубонів дід. – Моліться, і Бог вас не лишить у біді...

— Але треба щось робити, — стиха загомоніли чоловіки. — Не загибати ж нам у цім хліві!

— Ви чоловіки, то й робіть! — підхопили жінки. — Не дайте нас на поталу воріженькам. Ви ж бо наші захисники.

— Воно-то так, — чухались чоловіки, — та тільки як ти голими руками дошки відірвеш?

— Які вони захисники? — почувся сердитий голос. — Захисники он до Павлюка пішли, а ці під боком у жінок вигрівалися. От і досиділися!

— Чого ти, Марфо? — хтось заступився за чоловіків. — Їх похапали, як і тебе.

— Ото й похапали, що плохути! — не здавалася Марфа.

Роман мовчки пройшовся попід стіною, стукаючи кулаком.

— Тут не дошки, а обаполи, та й ті попримерзали… Але ж і не гинути... Ану йдіть, чоловіки, та всі гуртом натиснемо...

Та під дверима почулися голоси, тупіт. Бранці злякано стислися в купу. Скреготнувши, мерзлі двері з трудом відчинилися, і в хлів п'яною ватагою ввалилися гусари, розмахуючи шаблями й пістолями. Гусари вже були без панцирів, в селянських кожухах, котрі позабирали по хатах. Попереду розмахував шаблею ротмістр з хвацько закрученими вусами.

— П-панове! — закричав ротмістр, похитуючись. — Доношу до вашого відома, що ми розігрілися і б-бажає-мо жінок! Б-бажаємо веселитися.

Гусари, регочучи, кинулись до селян, вхопили кількох жінок, потягли до дверей... Роман першим опам'ятався й, не тямлячи себе, кинувся на ротмістра.

— Звірі!.. Куди ви жінок хапаєте! Бандити з великої дороги.

— Ах ти ж хлоп!.. — витріщився ротмістр й з усього маху свиснув шаблею, цілячись Романові в тім'я. В ту мить, коли шабля падала Романові на голову, підбіг дід, ніхто не встиг і крикнути, як він підставив своє маленьке й сухе плече під шаблю... Ротмістр відсік йому все плече з рукою, і старий, як лозина, зігнувся й беззвучно впав у горбик снігу що намело в хліві...

— Ах ти ж х-хлоп! — скреготнув зубами ротмістр. — Та я ж тебе, с-смерде вонючий!.. Конай тепер, ніхто тебе не доб'є!.. А тобі пощастило, — повернувся він до Романа. — Гаразд. Поживи ще трохи. Я тобі придумаю цікавішу смерть.

Прихопивши з собою кількох жінок, гусари зачинили за собою двері... Роман кинувся до діда, перевернув його, не знаючи, як і чим перев'язати йому страшну рану, та дід кволо спинив його:

— Облиш... Мені вже нічого не треба... а та... молодий... живи.

— Спасибі вам, батьку! — схилився над ним Роман.

— Спасибі й тобі, що батьком мене назвав, — старий хрипів. — Ви молоді... живіть… боріться... — І затих.

— Я ще... — раптом озвався дід. — Смерть уже за плечима... То ви, люди... Повідайте все моїй душі... Про тих звірів... Душа моя Богові про них розповість... Та по-швидше, бо я вже...

— Села палять, а нас з дітьми на сніг виганяють! — хтось крикнув у відчаї... Заворушилися бранці, кожен намагався ближче стати, квапно викладав людське горе.

— Дітей малих убивають!..

— Жінок та дівчат гвалтують... На очах у батьків.

— Вішають безневинних!

— Села спалюють!..

— Волі немає!.. Життя!.. 3 голоду помираємо!..

— Ми ж не худоба, а люди!..

— Розкажи, дідусю, Господу Богу, все розкажи, як є!..

— В Зеленій Гуті у церкві матерів з дітьми спалили! — раптом голосно вигукнула Олена. — Розкажи й про це Богу.

— Все... все Отцю нашому небесному повідаю, — дід важко дихав. — Прощавайте! Бог покарає людожерів... Ждіть Божої помочі...

Старий пересмикнувся, сказав: "Ждіть, я хутко" — і помер.

Та ось під дверима почувся тупіт і галас.

— Знову ті гвалтівники!

Двері шарпнули, і до хліва, як і перше, увірвалися гусари, тільки були вони ще п'яніші, і ротмістр уже нетвердо тримався на ногах.

— Планове! — гаркнув ротмістр. — Я р-розумію, що в-вам холодно! Х-хто хоче грітися? Жінки? П-прошу д-доб-бровільно! Ну, хлопки, виходьте! Хто з вас п-по-гарячіший... ха-ха!.. Справжніх лицарів будете обнімати... Виходь!.. — Тут його п'яні витрішкуваті очі спинилися на Олені. — Ах, яка краля! У-м-м... Пальчики оближеш. — Крикнув гусарам: — Цю —для мене!

Роман кинувся на ротмістра й ударом кулака збив його з ніг. Гусари з оголеними шаблями кинулися на Романа, та ротмістр, зводячись із землі, сердито крикнув:

— Стійте, панове!

Ротмістр нарешті звівся, випльовуючи кров, і, повільно ступаючи, ніби крадучись, підійшов до Романа.

— Я тебе не вб'ю, — важко дихаючи, сказав ротмістр. — Зразу не зарубаю на місці, як треба б-було б. Бо це надто легко для т-тебе. Я хочу, щоб ти п-помучився. Ти б-будеш сидіти тут... І знати, що в цей час т-твоєю жіночкою н-насолоджуються лицарі Корони. Це б-буде для т-тебе страшніше, аніж с-смерть!..

І зненацька блискавичним ударом під груди ротмістр збив Романа з ніг...

Гусари затягли Олену в жарко натоплену хату, що складалася з двох половин. В першій пиячили з десяток вояків, попід стінами лежала гора залізних обладунків, всюди валялися списи, довгі важкі мечі, бойові сокири, на підвіконнях шоломи з шишаками. В хаті було душно, гостро смердів піт давно не митих чоловіків. П’яні гусари з'юрмились навколо столу, на якому стояла зацькована молодиця в розпанаханій сорочці, з божевільними очима. Гусарня примушувала її танцювати... Олена відчула, як затріщало полотно сорочки на мордованій жінці, і ноги у неї враз підкосилися, стало страшно... "Вмерти... вмерти, тільки не датись тим гвалтівникам", — подумала вона і забігала очима по хаті, з надією шукаючи своєї смерті, котра б урятувала її від глуму.