— Всі гріхи мого війська... — почав було гетьман, та патер його перебив, м'яко зауваживши:
— Усмиряти чернь — то не є гріх! Це подвиг в ім'я нашої коханої ойчизни. Вам, ваша честь, випала велика місія викоренити бунтарів. Бог завжди з вами!
— Але я певний, що і чернь молить Бога, аби він їй послав перемогу над нами.
— Бог ніколи не слухає черні! — запально вигукнув патер. — Бо чернь — то отара. А ми пастухи. Бог слухає не отару, а пастухів. А ще Господь бачить згори, що чернь бунтівна. Піднявши бунт проти своїх панів, чернь так само й проти Бога підніме бунт. Ні, ваша милість, Бог ніколи не слухає черні.
Тут Потоцькому доповіли, що карета вже готова, її поставлено на сани, запряжено три пари ліпших коней, і його милість, коли побажає, може вирушати в дорогу.
— Ще одне, — звівся Потоцький. — Я чув, що ваша милість веде подорожній щоденник і все записує туди про наш похід.
— Дещо занотовую для історії, — скромно опустив очі патер. — Історія мусить знати про блискучу перемогу Речі Посполитої над черню.
— Авжеж, — згодився гетьман. — Але сподіваюсь, що пан головний капелан не буде в своєму щоденнику акцентувати увагу на деяких неприємних і непередбачених дрібничках нашого походу?
— О ні, сину мій! — вигукнув патер. — Я описую цей похід як визвольний похід шляхетного лицарства. Коронне військо, розпростерши орлині крила, відважно летить на бунтівну чернь, аби відновити в маєстаті мир і справедливість. Амінь!
Слуги вже вкутушкували Потоцького в шубу, коли його джура доповів, що в Білилівку прибув пан Голецький, товариш із хоругви пана старости ланцкоранського, і просить його прийняти.
— Гінців я прийму в Білій Церкві, — невдоволено сказав гетьман.
— Але, ваша милість... — джура був блідий.
— Що таке? — насторожився Потоцький.
— Пан Голецький прибув з відмовою від подальшої служби.
— Що-о?! — Потоцького аж тіпнуло. — Коронне військо уже починає розбігатися по кущах? Тягни сюди того зрадника!
Потоцький рвучко скинув з себе шубу і нервово закрокував з кутка в куток. Зайшов Голецький, зігнутий, з нездоровим блиском в глибоко запалих, байдужих до всього очах, з відмороженими вухами.
— Пан Голецький відмовляється від подальшої служби? —крикнув Потоцький. — Як не соромно панові в такий час...
— Я прибув від імені всієї нашої хоругви. — Голецький хрипло закашляв. — Хоругва уповноважила мене заявити вам, пане польний гетьмане, що вона по закінченню року не бажає далі служити!
Потоцький відчув, що йому стало холодно. Крекчучи й хрускаючи суглобами, він нахилився, підняв з долівки шубу, накинув на плечі, забувши про своїх слуг, і мерзлякувато щулився, позиркуючи на делегата бунтівної хоругви...
— У моєму війську завелися пацюки! — прохрипів гетьман.
— Прошу без образ, ваша милість! Ми чесно заявляємо, що не бажаємо служити!
— І ви ще смієте згадувати про честь? — закричав Потоцький, бризкаючи слиною. — Які ви лицарі! Ви дезертири!.. Наданою мені верховною владою я примушу вас служити королю і Короні!
— Навіть сам Бог нас не присилує, — досить спокійно відповів Голецький. — Хоругва уповноважила мене заявити вашій милості про це з усією рішучістю!
"А що, коли це перша ластівка? — подумав польний гетьман і відчув, як десь під серцем засмоктав млосний черв'ячок. — Що буде завтра, як інші хоругви візьмуть приклад з бунтарів? А я ж не на прогулянку вирядився..."
І голосом, що зовсім занепав, запитав:
— Може, у хоругви є які претензії до мене особисто?
— Особистих претензій до вашої милості в хоругви немає!
— То в чому ж річ?
— Хоругва наймалася служити до Нового року, — відповів Голецький. — Рік закінчується, і хоругва вважає себе вільною від будь-яких обов'язків.
— Але ж ми знаходимося не у Варшаві, а у ворожій нам країні! — вигукнув Потоцький — Всюди чернь на нас точить зуби. Як хоругва може зрадити ойчизні в такий час? В час, коли істинні сини Корони, як відважні леви, кидаються на ворога, приносячи загальне благо і користь для нашої ойчизни, коли...
— Дозвольте перебити вашу милість! — буркнув Голецький. — Хоругва не бажає більше служити, і в мене немає часу вислуховувати балачки вашої милості. Дозвольте відкланятись.
— Пане Голецький, — благальне мовив гетьман. —Передайте своїй хоругві, що я все ж вважаю їх справжніми синами Речі Посполитої. Я обіцяю... Врочисто обіцяю, як тільки прибудемо в Білу Церкву, я відразу ж дам знати його милості коронному гетьману, і він негайно пришле платню.
— Хоругва дослужила своє і не бажає далі служити! —затявся на своєму Голецький. — Але я обіцяю, що передам ваші обіцянки.
— Це все? — кутаючись у шубу, запитав Потоцький.
— Все, ваша милість! — Голецький вийшов, притуливши руки до обморожених вух.
— Пацюки!.. — з безсилою люттю прохрипів польний гетьман.
Біля містечка Паволоч Потоцький наздогнав обліплений снігом полк коронного гетьмана під орудою старости хмельницького Миколи Стогнева і разом з ним підійшов до Білої Церкви. Не відаючи, хто в місті, Потоцький, аби не наскочити на козаків, зупинявся на засніженій рівнині під якимось хутірцем, велів військам підпалити хутір, аби "потепліло", і на розвідку до міста відрядив одну хоругву з полку коронного гетьмана, давши їй ще й загін артилерії.
Гусари хутко підпалили хутірець (люду в ньому не виявилось, певно, повтікали) і грілися біля величезних багать. На засніжену рівнину снопами полетіли іскри, головешки, падаючи в сніг, шипіли й шкварчали, виповнюючи повітря чадом і смородом паленого.
Та ось повернулася із розвідки хоругва і доповіла, що в Білій Церкві ще немає коронних військ і, отже, пан польний гетьман матиме честь першим вступити у місто.
— А повстанці? — запитав гетьман.
— Повстанців у місті не виявлено, ваша милість. Міщани й частина реєстровців, почувши про наближення коронних військ, повтікали в Чигирин до Павлюка, а вірні його королівській милості козаки із старшиною Клишем готуються гідно зустріти вашу милість.
— Дайте сигнал: вступаємо в Білу Церкву! — велів Потоцький.
Невдовзі три пари відбірних коней дотягували вже карету польного гетьмана до передмістя. Навстріч їй вийшла купка реєстровців та з десяток-другий міщан і сяк-так вишикувались у шеренгу. Старшина Клиш, велівши купці реєстровців, як тільки під'їде до них панська карета, кричати "віват!" і кидати шапки вгору, скочив на коня і помчав навстріч польному гетьману, їхати ж з усіма реєстровцями Клиш не зважився: а що, коли пан гетьман, вздрівши козаків, що мчать до нього, сприйме це як напад? Підлетівши до карети, Клиш хутко зсунувся з коня, зняв шапку й низенько вклонився до карети. Карета зупинилася. Клиш ще раз вклонився, трохи не торкаючись вузьким лобом снігу.