— Чернь розгулялась по всій Задніпрянщині, — мовив коронний. — У Барі вже чимало зібралося збіглої шляхти. Особливо багато утікає панів з Вишнивеччини. Вчора до мене прибули перелякані старости з Остра, Коростеня, Пирога та Чернігова. Всюди повстання. Чернь знахабніла й глузує з шляхти. Пан староста коростенівський скаржився, що хлопи вішають панство на шовкових мотузках, але панство все одно воліє мати ликове життя, аніж шовкову смерть!
— Пся крев! — тільки й прохрипів Потоцький.
— Пан староста остерський скаржився, що хлопи забрали в нього рушниці, а взамін йому лишили палиці. Хлопи, так би мовити, жартують.
— Ми пройдемо мечем і вогнем хлопську Україну! — вигукнув Потоцький. — І ніхто від нас не діждеться пощади, ні старе, ні мале!
— Амінь! — сказав коронний і міцно стулив сухі й тонкі губи.
Коронне військо збиралося довго й неохоче.
Спливала осінь, а Конєцпольський все ще ніяк не міг згукати своє лицарство. Поволеньки стягувалась місцева шляхта, лише в кінці жовтня зібрались надвірні загони магнатства. То одна хоругва відстала, то друга, їх доводилось розшукувати, підганяти...
Другого листопада було зачитано королівський наказ: усім коронним військам зайняти Україну, "погасити пожежу" і лишатися там на зимові квартири. Головним командувачем усіх військ призначено польного гетьмана Миколу Потоцького. В похід мали виступити третього листопада, але ні третього, ні четвертого військо з Бара не вийшло. Жовніри почали ремствувати: на носі зима, куди зриватись? До того ж доведеться битися не з селянством, а з козацтвом.
— З козаками воювати — не ціпом махати! — доводили жовніри. І марно Микола Потоцький метався до Бара, зганяючи докупи військо. Жовніри розбрелися по містечку та його околицях, пиячили-гуляли і не поспішали на майдан, де мав бути збір. Тоді жовніри почали вимагати, щоб їм наперед виплатили платню. Потоцький помчав до коронного гетьмана І кричав, що ні дябла з цього походу не вийде, бо військо розбрелося, як отара овець, і ніякими силами його не зженеш докупи!
Коронний гетьман послав до жовнірів головного капелана патера Окольського, аби той під страхом Божої кари зібрав воїнство на майдані. Патер два дні бігав по місту, хапав за поли кожного жовніра, погрожував всіма карами Божими і королівським гнівом, та так ні з чим і прителіпався до гетьмана. Тож коронний гетьман змушений був врочисто пообіцяти жовнірам, що, як тільки ті виступлять в похід, він негайно поїде до його милості короля і випросить платню наперед... І нарешті сьомого листопада коронне військо покинуло Бар.
Полки виступали: 1. Полк коронного гетьмана під командою старости Хмельницького Миколи Стогнева: гусарів — чотири хоругви, козаків — чотири хоругви, драгунів — три ескадрони. Маршрут: на Вінницю, Погребище і Білопілля.
2. Полк польного гетьмана, предводитель п. Мочарський. Але, оскільки в того перед самісіньким походом щось зробилося негаразд із шлунком, його замінив військовий стражник пан Лувчицький. Гусарів — шість хоругов, козаків — п'ять хоругов, драгунів — два ескадрони. Маршрут: на Літин, Острожок...
3. Полк п. Казановського, старости богуславського і писаря польного коронного: гусарів — чотири хоругви, козаків — чотири хоругви, драгунів — два ескадрони. Маршрут: обійти зліва Білу Церкву і вдарити на Тиврів та Липовець.
4. Полк Станіслава Потоцького, воєводича брацлавського (брат польного гетьмана): гусарів — три хоругви, козаків-три хоругви, драгунів — один ескадрон. Маршрут: на Звенигородку, Бушу, Буки і далі.
Виконавши свої завдання (спалити й спустошити села й містечка по своїх маршрутах), полки десь у грудні мали зійтися в Білій Церкві і дати вирішальний бій повстанцям Павлюка.
Відрядивши війська на Україну, Потоцький ще на кілька днів затримався в Барі, знаючи, що в Білу Церкву його військо зійдеться не швидко. Адже в дорозі полки через кожні двадцять верст будуть зупинялися і ставати табором. Командири розсилатимуть на всі боки хоругви для "усмиріння черні та викоренення бунтів". Пограбувавши й спаливши село, погвалтувавши жінок, хоругва залишить після себе згарище і подасться в друге село усмиряти чернь. Тільки спаливши і сплюндрувавши всі навколишні села, полк пересунеться вперед ще на двадцять верст... Так, винищуючи все на своєму шляху, полки будуть повільно рухатися до Білої Церкви.
Нарешті в середині листопада Потоцький сів у карету і в супроводі двох добірних гусарських хоругов, закутих у важкі панцири, подався й собі на Україну, прямуючи до містечка Летичів. Їхав він слідами свого війська і майже щодня з віконця карети бачив ту ж саму картину: спалені села, над якими кружляло гайвороння.
"Молодці мої лицарі, добре погуляли, — радів польний гетьман, поглядаючи на сплюндровані села, обгорілі бовдури, на повішених, котрі гойдалися на деревах. — Вдруге чернь не відважиться бунтувати, покірніше лизатиме чоботи своїм панам. Про павлюків і думати забуде".
Виряджаючи війська, Потоцький наказував їм:
— Пройдіться по Україні вогнем і мечем! Хай чернь на віки вічні запам'ятає ваш грізний лицарський похід! Лишайте за собою випалену землю! Забудьте про милість і жаль! Ви безжалісні карателі! Не щадіть ні старих, ні малих! Перед Богом за вас буду відповідати я, польний гетьман Микола Потоцький! Я завжди знайду з Богом спільну мову, а ви робіть своє діло!
Тепер, їдучи, польний гетьман бачив, що військо виконує його наказ. До Білої Церкви з Україною покінчено, а до Різдва він встигне піднятися вгору до Черкас, Чигирина, Канева, Переяслава і навіть Чернігова. Все пройде з мечем і вогнем. Хай спробує тоді побунтувати чернь!
Так спливали дні за днями. Іноді Потоцький вилазив з карети, кілька верст гарцював на коні попереду гусарських хоругов і вважав себе полководцем, як Александр Македонський, Ганнібал і Цезар... Ліси стояли то охоплені багрянцем, наче пожежами, то були затягнуті легкою пастельною млою. Зарості шипшини полум'яніли червоними ягодами, і Потоцький, гарцюючи поперед гусарів, елегійно просторікував:
— От, панове, візьмемо чернь, хлопів. Чи здатні вони милуватися красою золотої осені, її барвами, відтінками? Цією ніжною пастеллю чи полум'ям дубів? Ні, панове, чернь брутальна, груба, дика, вона геть позбавлена естетики Вона по своїй вродженій дикості тільки й здатна, що бунтувати проти своїх господарів. А чари природи не для неї. Замість того, приміром, щоб милуватися золотою осінню і вірно служити своєму панству, чернь сваволить. От і має спалені села!