Марфа вже ступила на поріг, як у парку закричав сич... Пронизливо, моторошно... Олена здригнулася й ближче до Романа присунулась.
— Чекай завтра покійника, — байдуже сказала Марфа. — Сич ніколи до добра не кричить. Або ще руїна буде. Чи пустка. Коли з старим паном оте лучилося, сич три ночі перед тим кричав.
— А що з паном лучилося?
— Помер він тої ночі, царство йому небесне, — перехрестилася Марфа. — А я думаю, що його убивці задушили. Бо дуже пан хрипів у своїх покоях, і тоді хтось через залу вночі перебіг. Я сама чула. А вранці пана, посинілого, в ліжку знайшли...
— Я боюся... — прошепотіла Олена і схопила Романа за руку. — Ти куди?
— Я миттю, — схопився Роман, — Ти посидь з Марфою, я невзабарі.
Роман вибіг з челядської, сич ще дужче закричав. Олена поспішно перехрестилася.
— Хрестись не хрестись, а від опряги не відхрестишся! — похмуро буркнула Марфа. — Виє сич — покійник буде в дворі.
Та ось двері рипнули й до челядської повернувся Роман, несучи три рушниці й торбиночки з порохом та кулями.
— Ось!.. — вигукнув він захекано і поклав рушниці на лаву. — Хай тепер кричить собі сич! Марфа пішла, Олена пригорнулась до Романа.
— Хоч ти й рушниці приніс, а мене все одно острах бере. Сич так моторошно кричить...
— А я радий, що сич кричить, — засміявся Роман. — Якби він щоночі це робив, я б тебе щоночі в обіймах тримав .. Не бійся, моя радосте. Я тебе ніколи й нікому не віддам. Хоч хай і цілий світ проти мене йде! Ти моя доля, моя радість і життя моє!
Він побачив її губи зовсім близько, вологі повні губи, і припав до них... Вона здригнулась і покірно віддалася його поцілунку, і він насилу відірвався від її губ.
— У тебе такі чисті очі, — шепотіла вона, — і голубі, як весняне небо... Ти добрий...
— Ти кохаєш мене? — спрагло питався він. — Скажи мені... скажи...
— Ненавиджу! — засміялась вона.
— Я здурію від щастя! — вигукнув він. — І хай світ нуртує, хай світ палає, ми будемо вдвох, ми відгородимося від світу високим муром. І нікого не впустимо в наше царство кохання.
— Ой, Романе, не відгородишся, — гірко зітхнула вона і погладила його білявий чубчик. —Ти як дитина, Романку. — Помовчавши, зненацька рішуче сказала: — Але цю ніч я хочу відгородити від усього світу. Хоч одну ніч. Одну-єдину! А тоді будь-що-будь!
Вона потяглася до нього вологими губами, і він припав до них, як до криниці з живлющою водою, і спрагло пив з неї, пив, пив і ніяк не міг вгамувати спрагу...
Коли за вікном засіріло, вони лежали обнявшись і шепотіли одне одному найніжніші слова. І тоді пролунав постріл...
Але вони були стомлені коханням і першого пострілу не почули, бо він злився з їхнім поцілунком. А коли різко тріснув другий і навпіл розколов ранкову тишу, обоє схопилися й здивовано подивилися одне на одного.
— Хто сміє стріляти у нашому царстві?! — весело вигукнув Роман. — Хіба вони не відають, що ми відгородилися від білого світу високим муром?
І раптом за вікном розпачливо закричала жінка...
— Ніби Марфин голос, — зблідла Олена. — Вчора вона казала, що... покійник буде...
Роман кинувся до вікна й у першу мить відсахнувся.. У дворі біля палацу жовніри тягали Марфу за коси, тусали її ногами й били кольбами рушниць. А між ними крутився староста Зеленої Гути і теж штурхав Марфу ногами.
— Вони допитуються в Марфи, де ми, — зрозуміла Олена. — Ось тобі й відгородилися від світу високими мурами.
— Але одна ніч була нашою, — сказав Роман, кидаючись в куток по рушницю. — І за цю ніч вони заплатять дуже дорого!
Олена побачила, як жовнір, що тягнув Марфу за коси, висмикнув шаблю. Марфа повзала біля нього навколішках і простягала руки... Жовнір розмахнувся шаблею. Олена крикнула і затулила лице руками.
— Ну постривайте, катюги! — крикнув Роман і вистрілив через вікно. Той жовнір, що витирав об Марфу закривавлену шаблю, підскочив, зігнувся і впав на труп своєї жертви.
— Ага, попався! — злорадно закричав Роман, хапаючи другу рушницю. — Зараз я вам полоскочу боки!.. Ми стріляти трохи вміємо. Олено! — крикнув він, на мить повернувши до неї збуджене, бліде лице з широко розкритими очима. — В торбинках порох і кулі... Набивай рушниці, будемо царство... захищати... наше... Хай помагає нам Бог і кохання наше!.. Ач, жовніри, як миші, сипонули... Ха-ха.. А той миршавий староста найпрудкіше ріже поли... Ось ми тебе в спину... Постривай, зроблю тобі дірку, ніяким чопиком потім не заткнеш!
Бах! Староста Зеленої Гути так і заорав носом землю, смикнувся і затих, скарлючений...
— Призвідець уже покараний! — вигукнув Роман і кинувся допомагати Олені набивати порохом рушниці. — Тільки не відчаюйся, Оленко, все буде добре. Ті плюгавці ніколи не здолають високих мурів нашого щастя!..
— Я не боюся, — ледь посміхнулась Олена посірілими губами. — Коли сич кричав, було моторошно, а жовнірів аніскільки не страшно.
Грякнуло кілька пострілів, і їх з ніг до голови засилало битим склом. У вибиті шибки потягло пороховим димом. Роман обережно виглянув, жовніри позалягали й палили з рушниць по челядській.
— Ради Бога, не висовуйся з вікна! — крикнула Олена. Роман вистрілив.
-Ага! — закричав він зраділо. — Ховаєтесь, підлі душі! Я вас зажену ще в землю! Будете на пузі повзати, носами подвір'я переорете, а не впущу вас у наше щасливе царство!
— Нас порятувало те, що ми спали не в палаці, а в челядській, — казала Олена, набиваючи рушниці. — Але чи надовго?
— Коли б вони знали, який я щасливий, то зроду б не відважилися нападати на нас! — вигукував Роман. — Ага!.. Ще один заорав носом!
Олена з подивом дивилася на Романа, навіть не підозрюючи раніше, що в нього стільки зваги. Він і зовні змінився, аж повищав, в плечах поширшав, голубі його очі горіли буйним вогнем, і Олена захоплено прошепотіла:
— Який же ти гарний, Романчику!.. Я навіть не гадала, що ти такий вдатний лицар!..
Роман від тих слів так і засяяв, кулі його не знали промаху.
— Так вам!.. Так! Ха-а! — збуджено кричав Роман. — Ще один заорав носом... О наївні! Я найщасливіший у світі, невже ви думаєте мене здолати?!
Роман вистрілив, і зненацька схопився руками за груди, захитався.
Олена встигла його підхопити, обережно поклала на спину, на грудях у нього по білій сорочці розповзалась червона пляма...