— Я ж казав... я ж казав… — ураз зблід староста. — Пропали.
— Старший! — крикнув Роман, і старший гайдук підбіг до нього. — Негайно зупинити чернь! Нікого сюди не впускати! Коли не скоряться — стріляйте!
— Романе! — зойкнула Олена — Що ти чиниш? В людей стріляти?
— Це бунт, — буркнув Роман, уникаючи дивитися в очі Олені. —А кожний бунт мусить бути приборканий. З вогнем жарти куці. Заодно я пошлю гінця в Білу Церкву, щоб відрядили сюди жовнірів.
— Он ти який? — з подивом прошепотіла Олена. — А був же тихий, несміливий хлопчик... І раптом... в людей стріляти...
— Я сам стріляти не буду, — похнюпився Роман. — Так треба, Олено. Або ми їх, або вони нас...
— Романе! — вона кинулась до нього, вхопила за плечі, зазирнула йому в очі. — Ти не вчиниш цього, Романе. У тебе очі голубі і чисті... Ти не будеш убивцею. Я прошу тебе, не проливай крові, вона й так уже ріками ллється. Зрозумій, вони доведені до відчаю, вони прагнуть кращої долі. Вони хочуть людьми бути, а не худобою. Це не тільки в Зеленій Гуті таке, вся Україна піднімається на боротьбу... Я благаю тебе, не чіпай людей... Ти мене кохаєш, Романе? Так? Ну скажи?
— Кохаю, — прошепотів Роман. — Світ мені без тебе не милий.
— Коли ти кохаєш мене, то не смій... Чуєш, не смій проливати людську кров, бо зненавиджу тебе на віки вічні… Ти чуєш мене, Романе? Ти станеш моїм найлютішим ворогом. Між нами буде зяяти прірва.
Роман мовчав, звісивши голову.
— Згадай свою нещасну матір, Романе. Панські собаки загнали її в ставок. Невже ти хочеш, щоб у всіх була така страшна доля?
— Старший! — зрештою зважився Роман. — Не смій їх чіпати!
— Вони хочуть вас бачити, пане, — трусився старший гайдук. — Вони з сокирами .. У ворота трахкають.
— Відчини браму! — крикнув Роман, бліднучи.
— О Матка Боска!.. — схопився староста за свою маленьку лису голову. — Пан заодно з бидлом! О-о-о!
Староста метнувся до вікна і, вистрибнувши в парк, як заєць, чкурнув у кущі... Тим часом загупало в будинку, і по хвилі до зали увірвалися дядьки з вилами й косами. Роти їхні були розкриті, вони щось дико кричали, очі їхні горіли вогнями. Олена відсахнулася й злякано притулилася до Романа. Це додало Романові сміливості.
— Що ви хочете, люди? — запитав він досить спокійно, але голос його зрадливо затремтів.
— Людьми хочемо бути! — залунали голоси. — Волю нам давай!
— Я не роздаю волю, — як міг, тримався Роман.
— А ми її самі візьмемо! Від панів волі чекати — що манни з неба.
Наперед студив дядько з худим, змученим лицем і зміряв Романа з ніг до голови важким, недобрий поглядом. Роман упізнав у ньому того орача, з котрим говорила Олена, коли вони вперше виїздили в село.
— Ралом, пане, нічого не виореш, тому мусив я взятися за сокиру, — мовив він, граючись сокирою перед. носом у Романа. — Сокира не рало, щось та здобудемо. Ти не бійся, ми тебе не зачепимо. Ти тут недовго і зла нам ще не встиг заподіяти. Ми люди справедливі. А твоя пані, — кивнув на Олену, — й зовсім добра. Вона ніби й на паню не схожа, бо душа в неї людська. Та й допомагала нашим дітям і нам. І одягом, і грошима. Дай Боже їй здоровля. А старосту повісимо. Прелютий собака. Де староста?
— Не знаю, — передихнув Роман, — щойно тут був.
— Дядьку Овсію! — до палацу вбіг хлопчик. — Староста втікає...
— Ловіть собаку! — закричали дядьки й, збиваючи один одного з ніг, ринулися із зали. Овсій з сокирою спинився.
— Слухай, пане, — звернувся він до Романа, — ми йдемо на Січ до нашого гетьмана. Ми йдемо волю здобувати. Нам потрібні коні й провіант на дорогу.
-— Щоб я своїх коней давав? — Романа аж пересмикнуло. —Досить того, що я жовнірів не викликав.
— Романе! — Олена благально глянула. — Людям потрібні коні.
— Гаразд, — скорився Роман, — біс із вами, беріть коней і харч. Тільки мене лишіть у спокої.
— Коней візьмемо, а щодо спокою... — Овсій похитав головою. — Спокою не обіцяю. Це тільки початок, а буде ще гарячіше. Бо не Зелена Гута повстала, а вся Україна.
Овсій поклонився Олені й вийшов. Роман стояв сторопілий.
— Олено, — озвався він зрештою, — виходить, що я допомагаю бунтівникам? Що це зі мною коїться?
Олена посміхнулась, і він вперше побачив у її очах ніжність.
— Ти хороший, Романчику, — Олена рвучко нахилилася, поцілувала його в щоку і вибігла.
Роман так і завмер посеред зали, не пам'ятаючи себе від щастя, відчуваючи, як на його щоці квітне Оленин поцілунок. Наче від хмелю, солодкого й п'янкого, закрутилася у нього голова. Невже таки захитався той мур, що стояв між ними півроку? Роман засміявся легко, радісно. Переповнений щастям, він не бачив, як виводили із стайні його коня, вантажили на вози мішки із зерном, як гайдуки та слуги благали Овсія забрати їх з собою. Нічого не чув і не бачив Роман Матусевич. Це був найщасливіший день у його дотеперішньому житті!
Розділ п’ятий
Бралося за північ, вже доспівували другі півні. Томиленко пововтузився, позітхав — сну в жодному оці. Крекчучи встав, навпомацки налапав на столі кисет, люльку та кресало з губкою і вийшов надвір. Довго стояв посеред подвір'я, прислухаючись. Ні звуку. Вулиця губилася в пітьмі, проступали лише обриси ближніх хат, далі — суцільна пітьма. Хоч ломом її бий! Черкаси наче провалилися в яму, лише іноді загримкотить ланцюгом пес, заскімлить, скаржачись комусь на гірку свою долю, і знову німо. Навіть зорі за хмари поховалися, тільки в замку, де стояли драбанти — солдати польської залоги, — блимало кілька вогників. Та ще біля міської брами іноді зринав звук: чи то копита гупали, чи то хтось засувом грюкав.
Томиленко присів на призьбі, притулившись спиною до стіни, котра ще зберігала денне тепло, неквапливо натоптував люльку. Біля міської брами наче загупали копита. Прислухався. Тихо. Мабуть, вчулося. Заходився викрешувати іскру, вцілив кресалом по пальцях, сплюнув. Тьху, біс тебе бери! Сердито бликнув на вогники в замку.
— А бодай би ви спалахнули вогнем! — крізь зуби вилаявся. — І погибелі на цих ляхів немає!
Запалив люльку, жадібно димом затягнувся, трохи полегшало. Горбився на призьбі, смоктав люльку і думав. Невтішні думки, від того і сну катма! Як ніч надійде, хоч зубами скрегочи. Сплюне спересердя і виходить на призьбу курити. Що робити? Як далі бути? Шляхта все міцніше й міцніше зашморг затягує... Знову заскімлив пес у якомусь дворі... Теж, певно, на свою долю нарікає. Отак і він, Томиленко, як пес, на лядському ретязі скавуліть. Магнатство самочинно обертає козаків на своїх хлопів, хвиля жорстокого послушенства прокотилася по Україні. По тому майдани кров'ю підпливають. Єдиний порятунок — втікати за пороги на вільний Низ. Чи не половина вже реєстровців гайнули на Запоріжжя. Одним із перших подався у вільні землі чигиринський полковник Карпо Скидан. Довго ж він вірив у панську ласку, а таки терпець урвався. Поки не пізно, треба щось чинити і йому, Томиленкові. Але що? Спробував він минулого літа, будучи гетьманом реєстру, розпочати підготовку до повстання — і схопив по зубах. Зрадник Кононович виказав. І тут не поталанило. Магнатство руками реєстровців відбило Кодак. Добре, що хоч Павлюк утік на Січ... А мо’ й самому податися за пороги, допоки ж ляхам годити вірною службою?