— То ви ще будете брови на свого пана супити? — не вгаває королівський комісар. — Пся крев!.. Лупіть! До крові репіжте!
Жовніри з сил вибиваються.
Зелена трава червоніє.
З протилежного боку майдану, якраз навпроти юрми, що чекає на послушенство, стоять реєстрові козаки з своїм полковником Карпом Скиданом. Реєстровці всі як один на підбір, високі, ставні, та зараз вони поопускали голови, горбляться, намагаються відвести очі від послушенства. Полковник хмуриться і теж уникає людських очей. Та ось сивовусий дід, у якого аж танцюють по спині жовнірські канчуки, плює кров'ю й кричить до Скидана:
— Чого очі відводиш, полковничку? Канудить? Теж мені захисничок України, бодай тобі чорти вуса у пеклі обсмалили!..
— Хоч би не ганьбили козачого звання! — підхоплює хтось із натовпу. — Катами свого люду поставали!
— Дивіться, козаченьки, дивіться, як ляхи з нас кров, як воду, точать! — кричить чорнява молодиця. — Може, й ви панам-ляшкам пособите? Бідні жовніри вже й потомилися. Беріть, козаченьки, канчуки в руки, бийте свій кревний люд! Хай пани спочинуть.
— Та які вони козаки? — плюється худий селянин, в якого по вусах стікає кров. — Справжні козаки на Низу, за порогами. А це панські підніжки!
Ще нижче нахиляє сиву голову Карпо Скидан. Важко йому чути таке, наче хижий звір пазурами терзає його зранене серце. А що вони, реєстровці, вдіють? Пани після Хотина щедро Україні волю обіцяли, та дідько тим обіцянкам радий! Краще б його самого побили, як отаке слухати! Люди ж правду кажуть. Які вони в бісового батька козаки? Хнюпляться реєстровці, не вперше їм-бо чути таке. Дивляться на них люди, як на панських собак. А що вдієш? Бог високо, король далеко, а Ян Данилович тут і Бог, і король. Кому поскаржишся?
— Так їх!!! Так!!! — кричить комісар. — Лоскочіть їм спини, щоб гнучкішими були, щоб гнулися перед ясновельможним панством аж до землі! Щоб і думати про бунти забули! Так їх!.. Так!
Скидан відчуває, що рідна земля під ногами гаряча. Важко йому стояти на рідній землі і байдуже дивитись, як чванливий і пихатий лях знущається з твого люду. Чи ж для цього Карпо Скидан ішов колись в реєстровці? Думав Україну від лютої татарви боронити, а став посібником катів.
Б'ють молодицю з немовлям на руках.
"Коли б мої мама побачили, який з мене захисник, то прокляли б свого Карпа!" — з гіркотою думає Скидан.
Ось тягнуть молоду вродливу дівчину, заламують їй руки.
— Цю лишіть, — милостиво каже Ян Данилович. — Смачна хлопка! Відведіть у мої покої... Постіль мені стелити... ха-ха!..
— Мамо-о-о! — в невимовній розпуці кричить дівчина. Скидан смикає себе за вус і рішуче підходить до комісара.
— Вашмосць! Чим завинили ці люди?
— Мовчать, пся крев! — накидається на нього Данилович.
Карпо блідне.
— Я — полковник реєстрового його королівської милості війська.
— Ти бидло! — аж тупотить ногами комісар. — Для мене ти таке ж бидло, як і та чернь. Скидан хитнувся від обурення, але встояв.
— Вашмосць! Я заявляю рішучий протест! Я буду скаржиться його милості королю і сейму!
— Ти, смерд, ще смієш пащекувати? — визвірився Данилович і крикнув жовнірам: — Лупіть і реєстровців заодно! Щоб вдруге не посміли роззявляти рота!
Жовніри хапають ошелешених реєстровців, витягують їх на майдан, і пішли свистіти канчуки... Натовп затих...
— Вашмосць! — тремтить Скидан. — У нас права, дані його милістю королем Речі Посполитої!
— Я плював на ваші права! — кричить Данилович. — Нащо мені ваші права, як у мене є кращі лицарі, ніж ви! А тебе, хлопський полковнику, в ямі згною!
Турнули Карпа Скидана в льох-закапелок. Вогко. Темно. Ні сісти, ні стояти. На стінах — слизь, під ногами — смердюче багно. Скидан тупцює в тому болоті і чує, як на майдані все ще приводять людей до послушенства... Скрегоче зубами полковник. Стогне від безсилої люті. Згадався Павлюк. Кликав він Скидана з собою. Не пішов на Січ. Думав, що без крові обійдеться. Отямиться панство, дасть обіцяні вольності українському люду. Врятували ж козаки Польщу під Хотином, мусять пани волею віддячити. І віддячили... Кому замало — ще дадуть... Не знаходить собі місця. Сліпець! Кому вірив? Катам свого народу? Душогубам і гвалтівникам? Павлюк ще коли казав: "Годі! Годі терпіти, годі чекати манни з небес, а волі з панських рук. Пішли на Січ, піднімемо запорожців, повернемося на Вкраїну великою оружною силою. Люд до боротьби запалимо". А Скидан тоді все ще вагався. Все ще вірив обіцянкам короля.
— Брате! Здери полуду з очей! — палко казав Павлюк. — Кому ти віриш, від кого чуда чекаєш?..
Була в них потаємна розмова ще влітку минулого року. У Каневі. Він, Карпо Скидан, сотник Павлюк і гетьман реєстрового козацтва Василь Томиленко. Зібралися в хаті гетьмана, до ранку гомоніли про те, що в кожною наболіло на душі. Тьмяно блимала свічка, на стінах шугали їхні тіні. Вони сперечалися, думали, гадали. Невгамовний Павлюк гарячі слова кидав:
— Коли ми єдинодумці і єдиновірці, коли в нас одна мати Україна, то давайте діяти вкупі. Допоки терпіти лихо й наругу? Хіба ми, українці, народилися рабами? Черню? Бидлом? То чому ходимо в лядських ярмах? Чи немає моці в наших руках, а в серцях — жаги волі? Чи народ наш у землю закопав свою мрію про волю та незалежність? Мусить же хтось почати! Або волю здобудемо, або кістьми ляжемо!
— Кістьми вже лягали, — обмовився тоді Скидан. — І Косинський, і Наливайко, і Жмайло, і Трясило, а воля де? Одинадцять літ минуло з часу повстання Марка Жмайла, а пани як сиділи на наших шиях, так і сидять. Де ж воля? Не принесло її повстання, а тільки дужче Річ Посполиту озлобило.
— Прийде! – схопився Павлюк. — Лягли наші товариші, і ми ляжемо! І ще не одні ляжуть, а волю все одно здобудемо! Вона приходить лише до тих, хто за неї бореться! А хто покірно в ярмі чимчикує, той бидлом здихає. Та ще золотими обіцянками вдовольняється.
— Чи не ліпше з панством мирним шляхом домовиться? —стояв на своєму Скидан. — Ми панів рятували не раз. Хоча й під Хотином. Обіцяли ж пани полегшити нашу долю?
— Блажен, хто вірує, — похмуро озвався гетьман Василь Томиленко. — Сподіватись, що пани волю дадуть, все одно, що з гадюкою цілуватись і вірити, що вона не вкусить. Настав уже час за шаблі братись, товариші і братове!