— Чого ти від мене хочеш, ясновельможний пане? Адже я хлопка, рабиня, чернь.
— Але це зовсім не так, — зважився він, мнучи в руках свою чорну шапку з блакитним денцем. — Ти господиня цього маєтку, а я — твій слуга. І коли б наші з тобою стосунки вияснилися, ти б стала панею Матусевич, малжонкою...
— Ще чого забаг! — вигукнула вона ніби глузливо, але гніву в її голосі він не вловив. — Ти купив мене за злото, а тепер хочеш і кохання моє виторгувати?
— О ні!.. — він заперечливо покрутив головою. — Кохання не можна купити ні за які скарби світу!
— Спасибі, що хоч це розумієш.
— Я багато дечого розумію, — уточнив він.
— Ти – лях! — вигукнула вона і перекинула на груди важку русяву косу. Романові хотілося погладити її, і він уже було простягнув руку, але коса гнівно здіймалась на грудях. — Ти лях, шляхтич! — повторила вона з притиском. — Ти належиш до того кодла, котре віками душить мій народ. Як же я, українка, зможу тебе покохати, коли у вас, ляхів, руки по лікті у нашій крові?
Він мовчав, мнучи свою шапку, і не знав, що відповісти, адже це була правда. Ніхто так нікого не душить, як польська шляхта Україну. З покірних вичавлюють соки, з непокірних точать кров... Він важко зітхнув, бо знав, як українці ненавидять ляхів-гнобителів, і пробурмотів, сам не дуже вірячи своїм словам:
— Але ж різні ляхи бувають.
— Ти хотів сказати, що добрі? — запитала вона глузливо. — Де вони?
Він промовчав, показувати не було кого.
— Хоча... ти можеш поставити себе в приклад… Ти мовби й добрий, — вона зітхнула. — Але хтозна, які зуби покажеш завтра. Я розумію, ти хочеш мене ласкою взяти, тому й тихий такий та сердечний.
— Я ще нікому не завдавав болю
— Але ти лях! — вперто повторила вона. — Панич. Люди мого племені у твоєму рабстві. Вони – чернь! Твоє бидло, котре ти одержав, як худобу, в придачу до грунтів та угідь. Хоч ти й не знущаєшся з них, але спини вони гнуть на тебе.
— Всього лише три дні на тиждень, — виправдовувався Роман. — Це не чотири й не п'ять, як в інших панів. Коли ж ти хочеш, то я зменшу панщину ще на день.
— А побори?
— Я відміню їх! — рішуче вигукнув він.
— Гм... Сам будеш хребта гнути?
— Заради тебе я ладен на все, — вів ступив до неї ближче. — Твоє слово для мене закон. І не дивись на мене так.
— Ліпше б я загинула в турецькій неволі, ніж бути панею в тебе і бачити, як ляхи щодень знущаються з таких же нещасних, як я. — Обхопила голову руками — Для чого ти мене викупив? Та не буду я тобі ні жоною, ні паною-шляхтянкою, допоки така несправедливість у світі твориться! Селяни мені в ноги кланяються, бо я панійка в шовку. Не відають, що я така селянка, як і вони самі… Що й на мені ярмо... А ти хочеш, щоб я тебе кохала, пестила .. З ярмом на шиї?
Олена заплакала. Це вже ліпше. Коли жінка плаче, то гнів з неї виходить. Мовив тихо:
— Я наполовину українець. Мій батько, чистокровний поляк, багатий дідич, прижив мене з своєю покоївкою. Від матері мені в спадок дісталось ім'я. І материні пісні. Коли вона була ще живою, то щовечора співала мені українських пісень. А батько бив її, на конюшню виганяв, щоб не сміла зі мною й: говорити по-українському.
Олена звела голову й довго та уважно дивилась на нього.
— Голубі очі також у спадок від матері отримав? — поспитала тихо й чомусь почервоніла.
— Мати була доброю й тихою, — оповідав він. — А батько... батько на смерть забивав челядь. І матір у могилу звів. Для нього вона так і залишилась бидлом. Він забороняв їй навіть приходити до мене, коли я підріс. Її цькували собаками, й одного разу ті собаки загнали мою бідну матір у ставок...
— Ось ти який... — задумливо мовила Олена і трохи тепліше глянула —на Романа. — Хоч тебе той лях любив?
— Коли бував у гніві, то кричав на мене: "Ей ти, хлопський вилупок і мій благородний син!"
— І де ж він подівся?
— Загинув біля Куруківського озера, коли польний гетьман Станіслав Потоцький ходив походом проти повсталого запорозького гетьмана Марка Жмайла.
— Туди йому й дорога! Якби вся шляхта потопилася в наших болотах, то хоч би розвиднилося.
— Але він був боягузом, — вів далі Роман, — і ніколи б не зважився йти на війну, якби не борги. Він зовсім в них заплутався, і маєток був двічі, як не тричі, заставлений. Гадав на війні розживитись, та потрапив у драговину біля Куруківського озера… Казали, він волав про поміч і ревів, як бугай, пірнаючи в трясовину. Але його ніхто не слухав, бо в тому болоті ціла хоругва гусарів з кіньми пірнула. Ще й половина угорської піхоти.
Олена мовчала й дивилась в широке венеціанське вікно. За вікном розкинувся старий тінистий парк. На галяві, оточеній столітніми липами, стрибали зайці й позиркували на вікно. Олена посміхнулась і помахала їм рукою. Вона подружила з зайцями і щодень годувала довговухих на тій галявині. Зайці охоче брали з її рук моркву, а вона гладила їх по спинах... Роман зітхнув. Він заздрив зайцям, іноді хотів би опинитися на їхньому місці. Олена так ніжно пестила вухатих.
Він знову заговорив:
— Коли батьків маєток забрали за борги, я потравив у челядь свого дядька Адама Кисіля. Дядько — пребагатий і можний, навіть самого коронного гетьмана заступає. Я був для нього всього ляше бідним нахлібником. Хоч я й шляхтич по батькові, та змушений був жити серед слугів свого дядька. Там чимало терлося таких, як і я, збіднілих шляхтичів, у яких, крім гонору, не було за душею ні шеляга Вони пихато ставились до челяді, хизувалися своїм шляхетським походженням, а сьорбали страву на чедядській куховарні. Мені поталанило. Дядько звернув на мене увагу. І пригрів. А потім послав у Бахчисарай до хана... Де ми й зустрілися.
Олена мовчала, через вікно спостерігаючи за зайцями. Ті ставали на задні лапки, виглядаючи свою годувальницю, кумедно ворушили довгими вухами. Олена посміхнулась, і враз її лице зробилося гарним, ніжним та м'яким, наче сонце виглянуло з-за хмар.
— Гелено... — несміливо озвався Роман.
— Я вже тебе просила, — сказала Олена, і на лиці її повільно гасла усмішка, ніби сонце заходило за хмари, — не звати мене на лядський манір. Я — Олена.
— Але ж Гелена то не є польське ім'я, — м'яко заперечив Роман. — Гелена — грецького походження, від слова "геленос" світло, сяйво. Або ще смолоскип у темряві ночі. Звідси й походить "Олена".