Кононович хапає булаву, притискує до грудей, відчуваючи, як шипи булави вдавлюються йому в тіло. Від того дотику трохи легшає на душі. Булава з ним, отож — його... Він цілує її і обережно кладе в скриньку, на оксамитову подушечку. Ні, поки він живий, булави нікому не бачити. Навіть Караїмовичу, а то хитрий лис і підступний вовк водночас... Вовк з повадками смаленого і тертого лиса. З ним треба бути насторожі. Хоч він зараз і в Кодаці, та не заради Кононовича ризикує своїм життям.
Згадавши Кодак, Сава знову захвилювався. Чи ж вдасться їхня задумка? Коли вже й Караїмович посковзнеться, то йому, Кононовичу, ліпше тоді й не потикатися до фортеці. Але ж тисяча злотих! Маєток! Угіддя. Грунти. Ліси. Луки. І все це він втратить назавжди. От і крутись. І тут пече, і там боляче. А на фортеці можна добряче нагріти руки. Що з того, що запорожці такі ж самі українці? То ж усе збіглі хлопи, чернь, бидло, котрі засіли за порогами й удають з себе лицарів. А ляхи хоч і чужі, зате ж пани. Потрешся біля них, дивись, і сам паном станеш — вельможним і можним. Ні, ні, йому із запорожцями не по путі, то голодранці, сірома. А він все ж таки гетьман. І має вже маєток, невдовзі отримає ще один. А там, дивись, і магнатом зробиться, шляхетним і ясновельможним. Ні, ні, запорожці йому вороги. Але ж як взяти Кодак?..
Два дні стояв Кононович під Білими Млинами, не відважуючись рушити вперед. На третій день, так нічого й не придумавши, Сава скликав старшин на раду. Галасували, сперечалися, але ні до чого путнього не дійшли. Сава зовсім занепав духом, обіцяний маєток і тисяча злотих випливали з рук. І коли старшини розійшлися, в наметі гетьмана лишився один Іляшко Караїмович. І Кононович здогадався, що хитрий і підступний Караїмович уже щось замислив. Його гетьман недолюблював, як недолюблює простакуватий — хитрого, боягуз — хороброго, нерішучий — відчайдушного, маклакуватий — вертлявого. Караїмович був розумним і хитким, підступним і безжальним, відважним і кмітливим. Від нього можна всього чекати: допомоги і підступу. В душі гетьман заздрив йому.
Отож Караїмович запропонував блискучий план, хитрий і простий водночас... Кононович заздрісно зітхає. Але ж і тямковитий бісів Іляшко. І відчайдух. Хто б з старшин зважився на такий ризик? Полізти в лігво ворога не в кожного вистачить зваги. Та ще й не таїтися, а прямо казати: так, я — Іляш Караїмович. В зовнішній правдивості й полягав успіх задумки. Та чи зуміє він виманити Павлюка з Кодака? Сулима — то, казано, обережний птах. Стріляний. А ось Павлюк — запальний. Рвучкий. Досить натякнути, що реєстровці його чекають, — прибіжить...
Коновович, накинувши кунтуш наопашки, вийшов з намету. Вечоріло. Захід був засипаний сірим попелом. Та ось спідсподу жар почав червоніти, ніби там хто розпалював багаття. Сава зрозумів, що то сідає сонце. Над вухом у гетьмана тонко занив комар... В таборі комарів ще більше, реєстровці відмахувалися гіллям. Палити багаття Кононович де велів.
Постояв біля намету, смокчучи люльку, і вже хотів було повернути назад, як побачив, що до нього біжить старшина Джевага. І Джевагу гетьман недолюблював. Ведмідь. Бику роги скрутить, а людині карка вломить, не задумуючись. Але, на щастя, недалекий. Хитрити, як Караїмович, не здатний. Такі можуть задушити власними руками, але за носа водити не здатні... З Джевагою трюхикав осавул Бражник. Той самий, котрий ходив з Караїмовичем у фортецю...
"Еге, — ураз скис Кононович, — з трьох уцілів лише Бражник. Тьху, біс тобі в ребро, провалилася задумка! Що Караїмович загинув — дідько його бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?"
— Пане гетьмані, — гупаючи ногами (він завжди гупає ногами, чорт би його взяв!), підходить Джевага й ошкірює жовті міцні зуби, і його грубезне, не голене і від того ще чорніше лице випромінює подобу радості, — ось, — показав волосатою рукою на Бражника, — з Кодака... хе-хе... прибув...
"Зірвалося, — зовсім занепав духом гетьман, — а цей дурень ще й зуби свої продає..."
І байдуже запитав:
— Догралися?
— Саме так, пане гетьмане, — шкірив жовті зуби Джевага. Караїмович веде Павлюка. І просив пана гетьмана бути напохваті...
Коли Павлюк з сотнею козаків дістався нарешті Білих Млинів, уже вечоріло. Від лісу впала довга тінь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце сіло за обрій. Задзвеніли комарі...
— Далі б я не радив іти, — пошепки застеріг Караїмович і оглянувся. — Там, за яром, їхній табір... Павлюк мигцем поглянув на зляканого Караїмовича, похитав головою.
— Але ж і набрид ти мені!.. Полохливий, як миша. Хто тебе тільки старшиною вибрав?
— Хто мене краще знає, той і вибрав, — загадково відповів Караїмович, і в його вузьких, по-татарському косих очах спалахнули мстиві іскорки й відразу ж згасли, і на очі насунув сірий попіл. — Реєстровці стоять табором по той бік яру, як би чого не вийшло. Почекаємо ліпше ранку. Поспішиш — тобі ж, — сотнику, й гірше буде.
— Не лякай, бо ляканий! А з тебе переляк швидко витрушу, — дещо хвальковито відповів Павлюк. — Реєстровці підуть за мною.
— Дай Боже... — гмикнув Караїмович і відвернувся. Павлюк велів своїм козакам стати табором по сей бік яру і поки що нічим не виказувати своєї присутності. Караїмович наполягав переговори з реєстровцями перенести на ранок. Павлюк затявся на своєму.
— Проникну вночі до них у табір. Доки старшина спатиме, побалакаю з козаками. Завтра, мо’ й пізно буде. Гайда на розвідку, Караїмовичу. Підеш зі мною, тільки не трусись, як заєць!
Удвох вони спустилися вниз і довго йшли яром, доки не вихопились в густий терняк. За кущами мав бути табір реєстровців. Павлюк пройшов уперед, Караїмович трохи відстав, раз по раз непомітно озирався... Зрештою махнув комусь рукою. Почувся виляск...
— Хто? — спинився Павлюк і вперше насторожено оглянувся.
— Та то я... комара ляснув, — посміхнувся Караїмович. — Бачу, сотнику, і в тебе вже тремтять жижки?
— Ну, це ти дарма! — Павлюк аж розізлився. — Щоб я, Павлюк, та боявся? Ти ще мене не знаєш! Ходімо!..
Павлюк ступив до куща, розсунув гілля... Табір реєстровців і справді був потойбіч... Одначе в таборі було тихо, ні гомону, ні багаття. Це насторожило Павлюка...