Реєстровці, похнюпивши голови, слухали Ординацію, яка скасувала "на вічні часи всі пільги, прибутки, право на самосуд (козацькі суди) і вибори старшини".
Виборна посада гетьмана реєстру також скасовувалась.
Главою реєстру призначався комісар. Його віднині обирали не самі козаки, а — за рекомендацією коронних гетьманів — сейм. Комісар мав бути неодмінно з осіб шляхетського походження.
Трахтемирів вибирався резиденцією комісара, йому ж віддавалася вся військова і судова влада в реєстрі, він же віднині зобов'язувався рішуче придушувати будь-яке "свавілля козацьке".
Військові осавули й полковники реєстру, котрий мав складатися з шести полків по тисячі козаків у кожному, призначалися лише польською владою – "з шляхтичів, досвідчених у військовій справі і відомих непохитною відданістю". Реєстровці віднині могли оселятися лише в Черкаському, Канівському й Корсунському староствах та "інших пограничних містах".
Дісталося в Ординації й Запорозькій Січі, на землях якої поселялася реєстрова залога, котра мусила розганяти "самовільні зборища на островах і річках". Населенню (як, між іншим, і самим реєстровцям) під загрозою смертної кари віднині заборонялося самовільно (без спеціального письмового дозволу) з'являтися за порогами. Отож шляхта хотіла знекровити і обезлюднити Запорозьку Січ.
Такі "вольності" здобули реєстровці, помирившись з панами. Але й це ще не все. Через два з чимось місяці після "загальної ради" у Києві, 24 листопада в урочищі Маслів Став відбулася "остаточна комісія з козаками". Шляхетне панство на чолі з М. Потоцьким оголосило нову ухвалу, в якій і було сказано, що козаки "покірно приймають заслужене ярмо на свої шиї" – дожилися, докозакувалися, домирилися з панами! Реєстровці, прихильники угоди з панами, і справді "покірно прийняли на свої шиї заслужене ярмо": комісаром реєстру панство призначило шляхтича П.Комаровського, а військовими осавулами І.Караїмовича та Л.Бубновського. Отримали угодовці тих, кого й заслужили. А втім, маючи на шиї "заслужене ярмо", — вибирати не будеш.
Іляшко Караїмович уцілів і під Голтвою. Очунявши від поранення, вибрався по трупах з тванюки, дістався до польських панів, відбився від костомахи з косою — живучий і неймовірно везучий! Панство і, зокрема, польний гетьман належно оцінили вірність Караїмовича. Звичайно, військовий осавул — це не гетьман, посади якого домагався Іляшко, але втішив себе тим, що ніхто з української старшини не перебіг йому дороги і не став на чолі реєстру. А коли так, то він, перший в реєстрі військовий осавул, досяг чималого – став майже заступником гетьмана. І коли тільки шляхта дозволить українцям за походженням (от уже на що не поталанило Караїмовичу, так це з походженням — треба ж було народитися українцем!), то він перший кандидат на гетьмана.
Козакам же дозволили обирати лише полкових осавулів та сотників. Їм ще й поталанило при тій біді, бо одним із своїх сотників вони вибрали в урочищі Маслів Став Богдана Хмельницького!
І почалося по всій Україні послушенство, яке на пізнішій мові зватиметься терором. Придушивши повстання 1637 — 1638 років, панство народною кров'ю гасило "дух своевольства". Творилося досі небачене і нечуване на многостраждальній Україні, сини якої, маючи все, не мали єдності: злочинства чинилися такі, від яких і через віки кров холоне в жилах.
Вдамося до свідчень очевидців тих лихих часів.
Із свідчення очевидця, рік 1638-й:
"Их крестьянскую веру нарушают, и церкви Божии разрушают, и их побивают, и жен их, и детей, збирая в хоромы, пожигают, и пищальное зелье (порох), насыпав им в пазуху, зажигают, и сосцы у жен их резали, и дворы их и всякое строение разоряли и пограбили".
Не уникли панської "ласки" й самі реєстровці, котрих, за свідченням Самовидця, як і селян, приневолювали "панщину робити", "чистити панських коней", "в дворах грубу, то есть печи, палити, псов хандожити, двори замітати і до инших незносных діл приставляли".
Ті, хто не був вписаний в шеститисячний реєстр, козацькими правами не користувалися. Навіть сини реєстровців, як свідчить той же Самовидець, "тую ж панщину мусіли робити й плату давати".
І так тривало роки і роки. У 1648 році Богдан Хмельницький писатиме в листі до польського короля Владислава IV, що королівські старости й володарі "старинныя поля и выробленыя нивы, отчизны, гумна, мельницы и все козацкое, що есть в уподобаню, видирают, отбирают быдло; одесятствуют пчелы; коні послідніи, которыми в войску служили, отыймуют, а скаржитися не годиться: прозба за гордыню, жалобы й слезы за бунты иміют. Полны козаков темницы. Иные явные терпят узы на тілі".
Але й король, мабуть, коли б і захотів, уже нічого не міг вдіяти, бо в Речі Посполитій феодальна анархія взяла гору над законами, і можні магнати утискували не лише "хлопів і бидло", а й самих шляхтичів (дрібніших), відбирали у них володіння, як чинив те, не боячись ні короля, ні Бога, ні законів Речі Посполитої, Ярема Вишневецький.
Особливо лютував один з найжорстокіших катів українського люду (хоча катів добрих і не буває), коронний стражник Самуїл Лащ, котрий з найманими загонами – "драгунами на крадених конях" — роками й роками нападав на села й містечка, грабував і мордував не лише простий люд, а й навіть дрібних шляхтичів та урядовців — відбирав у них маєтки та вольності. Як свідчить пан Єрліч, "брали гвалтом панн і (панських) удів". Свавілля Лаща (але тільки те, що чинилося над дрібною шляхтою) доходило й до польської влади і викликало у неї не лише осуд, а й дії: за грабіж та мордування люду Лаща 236 разів засуджували на банніцію (вигнання) і 37 разів до інфамії — позбавлення честі. Але, маючи покровителем С.Конєцпольського, Лащ до самої своєї смерті уникав покарання. Більше того. Лащ якось з'явився при королівському дворі в одежі, обшитій оголошеними йому судовими вироками, — і горде шляхетне панство, забувши про власний гонор, стерпіло й цей вибрик пана, тридцять сім разів позбавленого судом честі!
Десятиліття (1638 — 1648) магнатського терору на Україні шляхта називала "золотим спокоєм". Та хоча всі попередні повстання закінчувалися кров'ю для одних і "заслуженими ярмами" для інших, нова буря все відчутніше й відчутніше визрівала в залитій кров'ю Україні часів "золотого спокою".