— Пливи, козацька ліро, пливи за водою, хай наш батько Славута на тобі грає та люд наш до помсти закликає! Прощай, товаришу мій! — Повернувся до козаків, зняв з пліч кобзу. — Дозвольте вам, панібратчики, пограти та про славу вашу лицарську поспівати.
— Просимо! Просимо, батьку! — загомоніли козаки. І лиця їхні, хвилину тому зажурені, враз посвітліли. — Спасибі, що прийшов до нас, бо нам без музики, як і без пороху, — тяжко.
Гуня послав чатників на вали, а решта козаків розмістилася просто на поораній ядрами землі. У коло посадили кобзаря... Повів він рукою по струнах забриніла, зарокотала стара кобза… Принишкли козаки, тільки очі їхні заблищали вологою. Після стількох битв, смертей та крові як солодко, до болю, до щему в серці солодко було слухати рідну кобзу... І на душі легше ставало, і на серці світліло... Злетіла пісня:
Віє вітер, віє буйний,
Аж дуб похилився.
Скажи, скажи, козаченьку,
Куди ти пустився.
Чи ти їдеш в Туреччину
Братів визволяти?
Чи ти їдеш на Вкраїну
Слави добувати?
Ледве заспівав кобзар, як козаки, зголоднівши за піснею, дружно підхопили, і злетіла над табором тисячоголоса пісня про козака, котрий від могили до могили соколом линув і обіцявся розказати "батькам нашим всю тяженну недолю".
Дружно співали козаки, оточені ворогом, і вкраїнська пісня наповнювала їхні серця звитягою, як криницю джерело з живлющою водою,
...Потоцький, вчувши пісню в козацькому таборі, велів негайно кинути жовнірів на приступ.
— Щоб навіки заціпило тим співакам!
Але повстанці, підпустивши ворога до валу, висипали з таким завзяттям навстріч і з такою люттю запрацювали шаблями, що жовніри кинулись тікати. Разом з козаками бився і кобзар Самійло Голосистий. З шаблею в одній руці та кобзою в другій він мчав у першій лаві, женучи ворога, і його винесло аж на польський вал. Зняв він із списа голову свого побратима і впав, поцілений кулею в груди...
Кінчався липень. Другий місяць переважаючі сили ворогів не могли здолати повстанський табір. Полки вже почали втрачати надію на вікторію. Все покладали на важкі облогові гармати. Шляхта їх стріла криками "Віват!".
— Але ж і закукурікають тепер хлопи!
— Ха-ха! Після таких гармат, проше пана, і робити тут вже ніц!
— Віват!.. Віват!..
Радий був і Микола Потоцький, адже на облогові гармати він покладав великі надії. Якщо не останні.
"Коли вже й вони не викурять повстанців, то я вже тоді не відаю, що робити", — думав польний гетьман.
Аби не тратити зайвого часу, велів спішно спорудити попереду табору високий редут, поверх нього блокгауз — земляне укріплення з бійницями... З високого редуту козацький табір було видно як на долоні. Стріляй не цілячись. Польний гетьман з нетерпінням очікував, доки жовніри впораються із земляними роботами.
Відразу ж, коли гармати встановили, дав команду:
— Залп!!
Гахнули потужні гармати, і здавалось, що земля репнула навпіл.
— Але ж б'є!.. Але ж б'є!.. — галасувала оглушена шляхта. — Аж до самого Києва чути, як ми лотрам чосу даємо!
Га-а-ах!!!
У козацькому таборі тут і там виростали величезні кущі піднятої вгору землі. Великі ядра шматували повстанців.
— Ховайтеся в шанцях! — кричав охриплий Гуня, носячись по табору. — Лізьте у схови, у всі зашкалубини! Дозорці — на вал! Решта по норах! Не втрачайте дарма голів!
Козаки поховалися. Лише на валах лежали чатники, аби жовніри під гул гармат не увірвалися в табір. Та, незважаючи на шанці й схови, повстанців лягло чимало. Табір був засипаний землею, що повільно осідала після обстрілу.
Гармати зрештою вмовкли.
Почувся пронизливий стогін, що переростав у дикий зойк, і зі схову, блідий та переляканий, виліз старшина Козир з розпанаханою киреєю і закричав не своїм голосом:
— Братчики! Товаришочки!Гинемо!
Він бігав по табору і вив:
— А-а, а-а...
— І не заціпить йому! — озвався хтось з козаків. — Як вовк, завив. На війні іноді й стріляють.
— Але ми загинемо! — почувся інший голос. — Облогові гармати змісять нас із землею.
— Товаришочки! Братчики! — волав Козир. — Чого ж ви стоїте? Як той віл, обуха чекаєте? Ми пропали! Рятуйтеся! Гуня веде нас на вірну смерть. Ніхто з нас не вибереться живим... А-а-а...
— Бажаємо іншого гетьмана! — вигукнув сотник Ворожбит. — Не хочемо задарма гинути.
— Воно-то так, — гомоніли козаки. — Але ж Гуня не заради своєї вигоди б'ється з ляхами.
— І лядські гармати стріляють не тільки по нас, а й по ньому.
— Спробуємо вчинити так, аби вони по нас більше не стріляли, — мовив, підходячи, Гуня. — Хто сміливий, хто не боїться опряги* і не хоче ляшкам в ноги кланяться — за мною!
Це була остання спроба Дмитра Гуні.
В ніч на двадцять друге липня гетьман відрядив кількох "в'юнів" у польський табір. Ті спритно заповзли в шанці і схопили там жовніра — дозорця. Ним виявився один з українських селян, насильно забраних у військо Потоцького.
— От спасибі вам, пани козаки, що взяли мене. Давно рихтувався до вас перебігти, бо не лях я, а українець, та духу бракувало. Боявся, шо ляшки мені в спину пальнуть. А з вами ладен хоч куди йти.
— Ти нам скажи, як до облогових гармат проникнути?
— О, то є нелегка справа, — почухався жовнір. — На чатах біля редуту найпильніша варта. Без таємного слова й близько не пустять.
— Таємне слово? — перепитали "в'юни". — А яке воно? Ти знаєш?
— Знаю. "Вісла" те слово.
— Тоді гайда до гетьмана!
"В'юни" хутко повернулися в табір.
— Пане гетьмане! Ось жовніра привели. З наших він. Каже, що таємне слово біля редуту — "Вісла".
За валом біля гетьмана уже лежав загін, готовий до нападу.
— "Вісла"? — перепитав Гуня. — Ну що ж... Хай буде "Вісла". Вперед!
...Козаки з двох боків почали підповзати до редуту, біля якого маячіла варта. Потім залягли, а десяток козаків піднялися на повний зріст.
— Стій! Хто? — миттю закричали дозорці.
— Свої, чого кричиш! — відповів Гуня. — Реєстровці ми.
— Пароль! — зажадали дозорці.
— Вісла!
— Проходь!
Козаки, порівнявшись з редутом, блискавично зім'яли варту, і увесь загін безшумно проник до редуту.
— Скидайте гармати! — подав команду Гуня.
Козаки обліпили гармати, як жуки, силкуючись витягти їх з укріплення і скинути з редуту. Але вони були надзвичайно важкі. Як козаки не бралися, гармати ні з місця. Тоді, щоб не розпорошувати сил, козаки обступили одну гармату, з трудом висмикнули її з гнізда, перекинули й турнули вниз. Падаючи, гармата здійняла такий гуркіт, що в одну мить схопився на ноги увесь табір... Гуня скреготнув зубами.