— Мало що може трапитись, коли ляхи обложили місто! — запально доводив син, із злістю натираючи снігом своє молоде й міцне тіло так, що воно аж рипіло. — Обтерлись би снігом, втому зігнали — і гайда!..
— Ти хотів, щоб серед ночі коні з ніг попадали? — сердито гудів батько. — А ляхи б і накинулись на нас, як вовки. Зелений ти ще, сину, в цих ділах!
— Я — зелений?! — аж підстрибнув Кизименко.
— Тю, тю на тебе! — замахав Кизим руками. — Ще з кулаками на мене кинешся. І звідки ці Кизими такі гарячі беруться? Слова не можна мовити, так і спалахують вогнем.
Вони стояли один проти одного, високі, широкоплечі, міцні, й сердито натирали один одного снігом.
— Ху!.. Аж на душі полегшало! — задоволене кректав Кизим. — Наче тягар з пліч звалився. Я, бувало, молотом намахаюся, біля горна як напечуся, а вибіжу, снігом витруся — і знову свіжий, як огірок.
— І я такий! — додав син.
Обоє весело зареготали.
— Пане отамане! — прибіг до них козак з дозору. — Там якийсь загін до села йде. Начебто наші козаки.
— А ти звідки знаєш, що вони наші? — запитав Кизим. — На лобі в них понаписувано?
— Та вони гінця наперед вислали. Кажуть, що до Павлюка в Боровицю поспішають. А отамана їхнього Куделею звати.
— Куделя... Куделя, — повторив про себе Кизименко. — Не чув...
— Тепер отамани та загони як гриби після дощу ростуть, — сказав батько. — Всіх не знатимеш.
— Багато їх? — поцікавився Кизименко.
— Та, кажуть, з півста, — відказав козак.
— То чого ж ти стоїш? — вигукнув Кизим. — Біжи та запрошуй козаків на вечерю. Завтра з ними разом в Боровицю підемо!
Козак позіхнув, почухався і, вилізши на коня, потрюхикав вулицею, опустивши голову на груди. Батько з сином зайшли до хати й заходилися одягатися. Господиня — немолода мовчазна жінка, котра за увесь вечір не зронила й слова, — мовчки назбирала на стіл сяку-таку вечерю і почовгала спати в хижку.
— Не хнюп носа, сину! — повчав батько. — Завтра ні світ ні зоря будемо в Боровиці. Отож міцніше тримай молота в руках. Бо сидиш наче сич надутий.
— Зате ти, батьку, як сорока, тріскотиш!
— Що ти сказав? — схопився ображений Кизим. — Ти свого батька, славетного коваля, сорокою обзиваєш? Ось я ж тобі зараз!..
— Не підходь, батьку, бо й я можу духопелків надавати!
— Своєму батькові?
— А мене батько вчив нікому в броду не стояти і не забувати, що я ковальського роду, якому немає переводу.
— Твоє щастя, що і я ковальського роду! — буркнув батько і сів на лаву. — Побережімо ліпше сили для важливішого діла.
Та ось на вулиці зацокали підкови, і батько з сином вийшли з хати. Біля двору спішилося кілька десятків вершників, простуючи подвір'ям.
— Добривечір, пане отамане! — привітався перший, високий, худий чолов'яга. — Я — отаман Куделя, а то мої хлопці!
— Малувато в тебе хлопців-молодців! — ручкався з ними Кизим (Куделя з болю аж присів і довго потім непомітно розминав свою руку). — Куди ж це товариство зібралося проти ночі?
— Спішимо в Боровицю до Павлюка, — відказав Куделя. — Ходять чутки, що його кріпко ляхи обаранили. Чи й устигнемо?
— Ранок вечора мудріший, — відповів Кизим. — Спиняйтеся на ночівлю, а завтра з світом разом поїдемо. Ми також в Боровицю мчали, та з ніг збилися. Я Кизим, а це мій син Кизименко. Заходьте до хати та будьте гостями.
І повів Куделю з кількома дядьками до хати. Решта чомусь барилася в дворі. Кизименко, йдучи до хати, оглянувся, відчуваючи якийсь неспокій. Здалось, що кілька прибулих козаків повернули за хату. Це насторожило Кизименка, він і собі подався за хату...
— Ей, козаче, кресало маєш? — підійшов до нього один з прибулих. — Посіяв своє в дорозі...
Кизименко уважно глянув на нього, але поліз рукою до кишені. І тої ж миті сильний удар під груди відкинув його назад. Хоча у вічу йому й потемніло, але втримався на ногах, лише присів. І, коли нападник кинувся на нього, рвучко випростався і вдарив його головою у живіт. Той відлетів, брязнувся навзнак об мерзлу землю й затих... Другий стрибнув на спину, Кизименко, пригнувшись, мотнув його, і той, перелетівши через голову, також гуркнувся на землю. Але тут на коваля налетіло двоє, він і їх позбивав, кинувся до хати, збив ще одного, другого схопив в оберемок і з такою силою брязнув ним об стіну, що чути було, як тріснув у того череп... А потім на Кизименка навалилося чоловік п'ять, він і їх розкидав у сніг. Та невідомих було багато, і вони ще більшим гуртом накинулися на коваленка. Кизименко схопив одного за ноги й, розмахуючи ним, як голоблею, валив решту з ніг.
— А — а, диявол!.. — чулися крики. — Здоровий як бик!
— Він нас усіх переб'є!
— В тім'я його бийте!..
— Ножем!..
— Потоцький велів їх живими похапати!..
— Та бий його!..
Зціпивши зуби, Кизименко люто відбивався, кулаками, ногами, головою, нападники хряпались об землю, і деякі з них більше не підводилися. Збивши останнього з ніг, він метнувся до хати, встиг ускочити в сіни й крикнути: "Зрада, батьку-у-у!" — як пекучий удар в тім'я звалив його на долівку...
Кизим саме взявся за ложку й присунув до себе миску з борщем, коли зненацька в сінях пролунав синів крик. Він здивовано глянув на "отамана Куделю" і побачив у його руках пістоль.
— Спокійно, пане отамане! — крізь зуби процідив Куделя. — Козаки твої сплять, а сина твого ми вже прибрали. Не раджу тобі, ковалю, гарячкувати!..
— Що вдієш, коди ми, ковалі, від народження гарячі, — спокійно озвався Кизим і глянувши у вікно, крикнув: — Оточуйте, хлопці, зрадників!
Куделя мимовільно й собі глянув у вікно. Цього було досить. Кизим хлюпнув йому гарячим борщем межи очі, перекинув стіл і, в темряві вибивши вікно, вивалився разом з рамою в сніг.
— Хапайте його, хапайте! — верещав у хаті Куделя.
Хтось було кинувся на Кизима, та він з такою силою вдарив кулаком, що той і не тіпнувся. Кизим вибіг на вулицю і закричав:
— Козаки-и! Зрада-а!
За ним гналося десятків зо два чорних постатей, і вони, певно, зрозуміли, що їм коваля не здогнати. Переслідувачі попадали в сніг І дали залп, цілячись Кизимові в ноги. Дві кулі вп'ялися втікачеві у праву ногу, й вона повисла, як перебита. Кизим упав, схопився, але праву ногу відчував лише до коліна, а далі йому здалося, що порожньо, немає навіть чим дістати до землі. Він спробував нею стати, але пекучий біль різнув його, наче бритвою. В голові на якусь мить запаморочилось, Та він, зціпивши зуби, застрибав на одній нозі… Тут його наздогнали і збили з ніг. Головою він відбив двох нападників і, сидячи посеред вулиці, виставив уперед свої могутні ковальські руки. Першого ж ворога, котрий кинувся на нього, він схопив за ноги і закрутив ним у себе над головою, збиваючи решту з ніг...