Полки пішли до Боровиці і невдовзі сховалися за лісом, гусари, оточивши з усіх боків карету польного гетьмана, їхали неквапом. Потоцький, похитуючись у кареті, міркував, що навряд чи цієї зими йому вдасться приборкати повстання. Все частіше й частіше навертався він до думки, що доведеться розпочати переговори з Павлюком, козаків умовити будь-що на капітуляцію на якихось дрібних умовах, а їхнього гетьмана тим часом захопити й привезти до Варшави. Навіть якщо повстання й триватиме, все одно, привізши бунтівного гетьмана в столицю маєстату, Потоцький матиме вигляд переможця. От тільки як виманити Павлюка?
Спустилися в долину, проїжджали побіля замерзлого болота, на якому густо стояли копички сіна. Потоцький велів зупинити карету і, підкликавши до себе ротмістра, ткнув пальцем на копички:
— Пане ротмістре, ви звернули увагу на сіно? Чи не правда, гарна пожива для наших коней?
— Саме так, вашмосць! Станемо табором, я пришлю жовнірів за сі... е-е... вашмосць...
Потоцький з подивом поглянув на ротмістра: чого це він раптом застиг з розкритим ротом, ніби йому сунули туди розпірку? Та перевів погляд на болото й онімів… На його очах копички сіна розсипалися, а з них вискакували козаки з шаблями й пістолями в руках... І мчали на поляків...
— Сто дяблув!.. Козацька засада! — не тямлячи себе, закричав Потоцький, поспішно кинувся в карету й щільно зачинив дверці. — Поганяй, поганяй, сто дяблув! — закричав він, та карета ні з місця... Загрімкотіли постріли... Потоцький виглянув у віконце — й мову йому відібрало: з протилежного боку, з ліска, вирнув загін вершників і, поблискуючи шаблями, мчав сюди... Гусари їх не бачили, бо відбивалися од козаків.
— Ротмістре! — закричав Потоцький, на мить висунувши голову з карети. — Зліва козаки!.. Чому стоїть карета, пся крев?! Як ви захищаєте свого гетьмана, ротмістре? Я велю посадить вас на палю!
Карета нарешті рушила, підстрибнула, заходила ходором і спинилася, бо впав кінь в упряжці. Дверці відчинилися, Потоцький, висунувши руки, марно ловив їх і не знаходив. Біля карети творилося щось неймовірне, падали коні, люди, гриміли постріли, все змішалося, сплелося, клекотіло й ревло одним клубком. Потоцький все ще не міг спіймати дверці. І тут він через голови гусарів побачив вершника з світлими, як ромашки, очима.
Їхні погляди зустрілися...
— Почекай, вашмосць, я зараз! — вигукнув світлоокий вершник, прорубуючись до карети... Потоцький з жахом дивився на його закривавлену шаблю, що все падала і падала на голови гетьманської охорони... Гарячково шастав у себе на поясі, шукаючи пістоля, а його, як на гріх, не було... Дзизнула куля над головою. Потоцький, затуляючи голову руками, впав на сидіння й раптом відчув, що карета перекидається й летить у снігову круговерть.
...Отямився він, сидячи на снігу.
— Вашмосць! — крикнув коронний стражник. — Вчувши постріли, ми летіли сюди як на крилах! Заледве встигли, вашмосць...
— Де Павлюк? — захрипів Потоцький і, набравши в жменю снігу, тер собі лоба, бо ніяк не міг прийти до тями.
— Самозванець, вашмосць, встиг утекти.
— Багато загинуло охорони?
— Половина, вашмосць!
— Єзус Марія!..
Коли підійшли до Боровиці — маленького засніженого містечка, — на валах маяли козацькі знамена. Козаки спішно зводили нові укріплення. Виходить, Караїмович правду казав: Павлюк тут. Тепер аби тільки не випустити бунтарського гетьмана, і можна з тріумфом повертати голоблі до Варшави. Не буде ж він, Потоцький, всю зиму ганятися по Україні за черню! Йому досить привезти Павлюка у Варшаву, і король повірить, що з повстанням покінчено. І більше він ногою не поткнеться на Україну!
Коронна артилерія вже відкрила вогонь по містечку, ядра падали на вулицях Боровиці, спалахувала пожежа, але вогонь хутко зникав. Певно, козаки гасили... Полоцький велів кинути на приступ містечка кілька ескадронів драгунів. Та ледве вони підійшли до валів, як ті огризнулися таким шквалом вогню, що драгуни на очах в польного гетьмана кинулися врозтіч.
— Боягузи!.. — лютував гетьман. — Невже драгуни забули, що таке лицарська слава?! Негайно до мене поручника!..
Невдовзі той примчав, він був блідий, і нижня губа його неприємно тремтіла.
— Хлоп'як, пся крев!.. — визвірився на нього Потоцький. — Пан поручник схожий на мокру курку! Ганьба!..
— Але, вашмосць, козацькі гармати б'ють прицільно…
— Для справжнього лицаря Посполитої чернь не перешкода! Бери місто, бо я посаджу тебе на палю, боягузе!
Поручник помчав, і ескадрони вдруге подалися на приступ, але, як і перше, з міста вдарив шквал вогню... Потоцький зрозумів, що з ходу Боровицю не взяти. Військо стало табором за версту від міста і почало готуватися до штурму. Вперед були пущені хоругви з лопатами. Риючи окопи, вони повільно просувалися до міста. Біля окопів ставили дерев'яні палісади. Ховаючись за них, жовніри крок за кроком просувалися до валів, підтягуючи гармати.
Так і день збіг. Вже в надвечір'я Потоцький викликав до себе в намет Адама Кисіля, сеймового комісара в справах реєстру.
— Панові комісару реєстру доведеться сходити в Боровицю!
— Вашмосць, я готовий послужити коханій ойчизні, — тіпнув бородою Адам Кисіль. — Я мало вірю в те, що нам пощастить цієї зими приборкати повстання. Треба вдатися до хитрості, вашмосць. Сильнішого звіра й підступнішого за хитрість немає. Треба будь-що захопити Павлюка й обезголовити повстання.
— Отож я й доручаю вам цю роль, пане воєводо! Йдіть у місто і вмовте козаків на переговори. Якщо козаки припинять опір, їм буде збережено життя і свободу. Аби лиш вони вийшли з міста й Павлюк прибув до нас на переговори. А там ми вже скрутимо крильця й цій пташечці. Вас, пане воєводо, недарма називають лисицею. Виманіть того вовка. Заодно хай не забуває пан воєвода, що саме від нього колись утік Павлюк!..
Був тихий і теплий вечір, легенько сіявся сніжок. Павлюк сперся на гармату і думав про долю повстання. Був твердо переконаний, що відступ — це ще не програш. Міщани вбивають польських старост і приєднуються до нього. Все нові й нові загони месників з'являються в лісах. Час грає на Павлюка. Згодом обернеться на Січ Остряниця і приведе свіжі сили, Скидан та Биховець на волостях гуртують люд. Ще повоюємо, пане Потоцький!..