— Ви любите вірші? — запитав Павло.
Діставши моє ствердження, почав читати поему Євгена Плужника "Ґалілей", із книги, що була видана іще в 1926 році.
Я насторожилась, почувши оці рядки:
Далі посунуть без ліку,
Збившись безглуздо докупи,
Трупи,
Яких я щодня зустрічаю
Після вечірнього чаю
На пішоході...
Годі!
Довго тягтиметься мить...
Вітер неначе безкрилий...
Потім до них: ідіть,
Бо не відали ви, що творили!..
Павло мовби схаменувся, увірвав читання. Я все зрозуміла з його погляду: напевне, Осадчий доручив йому вивести мене із тяжкого душевного стану, а він вибрав для читання щось надто сумне. Проте поема була сповнена такої любові до людей, такої віри в майбутнє, що ці суворі рядки дихнули на мене великою тверезістю. Так колись у Кінешмі мене підбадьорив Достоєвський. Правда — яка б вона не була! — підбадьорює більше, ніж порожня сентиментальність.
Я ненавиджу казенний оптимізм, підсолоджений духовною сліпотою. Віра моя така: скрут і трагедій нам, напевне, доведеться зазнавати, бо Земля — це не гумова куля, її не можна роздути. Земля не здатна нести на собі більше людей, ніж дозволяє її природа. У людства є вибір: або хаос, або розум. Якщо ж людям не казати про майбутні небезпеки, то звідки ж взятися розумові?
Знову пригадалися слова Осадчого про тяжку спадщину китайців. Чимось недобрим звідти повіяло...
Сонце, скошені трави, торохтіння косарок і тепла, наїжджена дорога під ногами (а може, те, що я нарешті не самотня?) — все це потроху мене заспокоювало. До того ж, я й сама хотіла втратити відчуття власних нервів, — оте болісне відчуття, коли тобі здається, що нерви твої кудись уперто вростають, але врости не можуть, мов коріння, яке наштовхнулося на розпечену скелю.
— Чого ж ви замовкли? — з лагідною посмішкою запитала я у Павла.
Слід зауважити, що моя короткозорість з віком почала відступати. Принаймні сьогодні для мене світ значно ширший, ніж був у дитинстві. Може, колись і зовсім забуду про окуляри, не знаю. Але зараз я сховала їх у сумочку для того, щоб Павло побачив: не такі вже й сумні в мене очі, як йому спершу видалося.
Павло теж посміхнувся. Ніяковість його минала. Тут, на сінокосі, він почував себе в рідній стихії. А я була задоволена, що застереження Осадчого він сприймав як перебільшення. Принаймні мені хотілося, щоб так вони сприймалися.
— Не те почав читати, — сказав Павло. — Тут інша лірика потрібна.
— О, ні! Поема прекрасна. Я ніколи про неї не чула. Як вона до вас
потрапила?
— Є старенька вчителька в нас, Оксана Петрівна. Вона особисто
знала Плужника... Софіє Кирилівно! А ви черевички зніміть.
— То й ви роззувайтесь.
— Ну де вже мені? Злякаєтесь, як лапи мої побачите. То вам не
страшно. У вас ніжки...
Він дивився на мене згори вниз — моя голова й до плеча йому не сягала. Мабуть, комплімент видався йому грубуватим — одразу ж почервонів. Але для мене зараз не мало значення, про що ми розмовляли. До того ж я й не чекала від Павла особливої витонченості. Вона йому просто не потрібна.
— Та-ак, — весело проказала я. — Давно компліментів не чула. А
вони для жінки, мов травневий дощ для землі.
— О, будь ласка! Я можу безперервно їх виголошувати. Силувати
себе не доведеться. Давно мрію познайомитися з вами. Але, правду
кажучи, ви мені інакше уявлялись.
— Як? — підвела я голову, намагаючись зазирнути в його очі. Це
було так само нелегко, як побачити яйця в гнізді чорногуза, що оселився
на осокорі. Павло нахилився, і я таки побачила його очі. Вони були карі.
Та це, мабуть, не головна їхня ознака. Погляд Павла випромінював силу
і врівноважений спокій. Недаремно вони дружили з Осадчим — напевне,
в них було багато спільного.
— По-перше, я вас уявляв бабусею, а ви із студентського віку ще не
вийшли. Десь, мабуть, років тридцять три, не більше.
— Ви послідовні. Ну, що ж, нехай буде дощик.
— Невже більше?
— Закінчую четвертий.
— Гм-м... На скільки ж я помилився?
— На шість років.
— Ага!.. Ну, та це не біда. Коли хочуть сказати комплімент, помиляються більше. Це вам доказ того, що ви справді так виглядаєте. Крім
того... Ви мені уявлялись академічною дамою. Все, що розповідав Карпо
Трохимович... Він вас премудрим філософом малював. Аж страшно було
до вас підходити.
Жартома запитала:
— А ви про мене іншої думки?
Павло, мабуть, знову пригадав, що мене слід за всяку ціну розважити.
— Погляньте на отого лелеку! Зовсім людей не боїться. Невже ці
луги також будуть затоплені?.. Стривайте, я щось не те хотів сказати. Ви
давно були в опері?
— Давно.
— Давайте поїдемо.
— Охоче.
Ми наблизились до Дніпра. Не знаю чому, але я ніколи сюди не доходила. Тут Дніпро ділився на два рукави, обмиваючи довгий острів, що поріс вербами, ясенами та осокорами. Перед островом ріка розливалася широко, могутньо, несучи на спокійній поверхні баржі та білі двопалубні пароплави. По той бік Дніпра також зеленіли луги, а на самісінькому небосхилі синіли бориспільські ліси.
Підійшли до води. Павло, нагнувшись, довго до чогось додивлявся.
Спершу я подумала, що його увагу прикувала мільга верховодки, яка вигравала на мілині срібними зграйками. Та ось Павло підняв щепку, зачерпнув трохи піску й зосереджено почав його розглядати. Потім вимив руки й похмуро проказав:
— Тридцять кілометрів від Києва... Уявляєте?
Ні, я поки що нічого не уявляла.
— Тридцять, — погодилась я. — Ну то й що?..
— Бачите оцей наліт?
Перед нами дзеркалилась невелика затока, відгороджена від фарватера піщаною косою, за якою стояли бакени. Там, за косою, Дніпро вирував і пінився, а в затоку лише інколи приходила хвиля від пароплава або скутера.
Зараз вода в затоці була спокійна, можна розгледіти дно. Від наших ніг у непрозору глибину бігли піщані брижі, вкриті сріблистим нальотом. Далі від берега, де хвилі не ворушили пісок, це вже був не просто поверхневий наліт, а глибокий сірий намул, у якому можна загрузнути по коліна.
— Що це? — запитала я без особливого зацікавлення.
— Фекалії. Ходімо звідси.
Мене ніби вдарило блискавкою. Ні, це була не огида, — я давно втратила гидливість, яка змушує деяких людей викреслювати із своїх думок усе те, про що їм неприємно думати. Для лікаря нічого неприємного в людській фізіології бути не може. Мене вразила думка: ось він, найбільший злочин перед нащадками!..