— Це добре, — сказав капітан, неохоче потискуючи простягнуту
руку. — Ви нам дуже потрібні. Сідайте в машину.
— В машину? — з тремтінням у голосі перепитав виконроб. Його
погляд блукав поміж солдатом і Яковом, що дивився на нього з неприхованою ворожістю.
— Ви головний свідок у цій справі, — пояснив капітан таким тоном, у
якому не можна було помітити жодного емоційного забарвлення. Це трохи
заспокоїло виконроба, він незграбно поліз у машину. Вона об’їхала будинок і загубилася в лісі. Повернулася лише через годину. Якова я вже не
бачила, але капітан з виконробом знову підійшли до місця аварії. Через
напіввідчинене вікно я чула їхню розмову. Вона була коротка, але виразна.
— Вам краще показати, куди ви їх переховали, — сказав капітан.
— Я нічого не знаю.
— Ну, що ж... Доведеться вас затримати.
— Не маєте права! — з удаваним обуренням вигукнув виконроб.
— Про це ми поговоримо в іншому місці.
Постаті виконроба й капітана зникли за бетонними плитами. Через кілька хвилин ревнув мотор, машина від'їхала.
Скільки може прожити людина в такому пекельному напруженні нервів?
Ідучи вниз по сходах, завалених стружками, груддям загуслого розчину та алебастром, я знов помітила, що голосно розмовляю сама з собою. В мені зіштовхувалися голоси слідчого, Якова й виконроба. Цей уявний діалог здобув несподівану владу над моїм голосовим апаратом. Внизу побачила перелякане обличчя сторожа, — він, мабуть, гадав, що я тут не сама, — і мені стало страшно за себе. Я ще ніколи не відчувала страху за своє життя. Зараз це було ніби щось інше, але це все ж таки був страх! Над моїм мозком висіла якась загроза. Щось було вище від моєї свідомості, щось ніби топталося по ній. Я прошмигнула повз сторожа, він силкувався щось мені крикнути, але я не стала чекати, доки він вичавить із власної горлянки якесь зрозуміле слово.
На автобусній зупинці страх посилився. Із лісу вибіг мій давній знайомий — чорний, куцохвостий песик. Він був такий худий, що, здавалося, незабаром з-під шкіри повилазять ребра. Білий Мефістофель! Так я назвала його жартома. Та сьогодні мені було не до жартів.
Ось уже третій місяць песик не відходить від цієї зупинки. Власне, це та сама зупинка, куди я інколи під'їжджаю автобусом, щоб звідси йти додому пішки. Кілька разів, коли я поверталася з роботи, песик несміливо рушав за мною. Ми разом приходили додому, я його годувала й виганяла за двері. Та песик був безнадійно розбещеною істотою. Видно, змалечку служив для когось живою іграшкою, доки ця іграшка не набридла. Поївши, песик одразу ж стрибав у ліжко, вважаючи себе його повноправним господарем. Життя за порогом йому здавалося карою, він цілу ніч скиглив під дверима, а коли я його впускала в хату, між нами починалася боротьба за місце в ліжку. Песик ніяк не міг второпати, що мені не подобається таке близьке сусідство. Місце під ліжком або десь у запічку він вважав ознакою приниження його собачої гідності. Коли я сердилася, він, згорбившись, стояв біля ліжка, але на підлогу не лягав. Мені було шкода цього нерозумного пестуна, я ще кілька разів приводила його додому, та потім це почало мене виснажувати, — він не давав заснути й на годину. Все домагався для себе місця під ковдрою.
Так він і жив біля зупинки, де його, напевне, висадила якась примхлива господиня. Де вже тепер цьому бідоласі зрозуміти, що природа вимагає від кожної живої істоти боротьби за власне існування? У його пам'яті збереглися білі пуховики, теплі руки, які прикрашали його бантиками, смачні недоїдки з хазяйського столу. Лише таке життя здавалося йому справжнім, природним, а дебелий дворовий собака був для нього істотою нижчого класу — краще вмерти, ніж прийняти оцей плебейський побут.
Якби мої думки обмежилися тільки песиком, якби тут не виникали зовсім не собачі проблеми, то, може б, це й не посилило мого страху.
О восьмій вечора я прийняла черґування. Мабуть, було б краще взяти відпустку. Медсестра якось підозріло поглядає на мене. Що думають про мене співробітники, що вони говорять між собою?..
О десятій завітав Микола Олександрович. Напевне, його все більше непокоїв мій психічний стан. Так, я це розумію. У нього є для цього досить підстав.
Микола Олександрович, як і завжди, був спокійний, урівноважений, в очах світилася щира доброта.
— Ну, як вам черґується? — запитав головлікар, пильно зазираючи
мені у вічі. — Не забудьте навідатись до Кривицького. Він після інфаркту. А взагалі... Знаєте, чого я зайшов? Мені хочеться вибачитись перед вами.
— За що? — пожвавішала я, бо мені справді відлягло від душі. Все
ж таки добре, коли відчуваєш, що про тебе хтось думає.
— За ту нашу розмову. Я засміялася.
— Це ви про обов'язки медика?.. Ну, що ви, Миколо Олександровичу! Все правильно.
— Але отак повчати... Ніби ви щойно з інституту.
— Напевне, вам щось про мене розповідали.
— Не звертайте уваги... Що нового? Я про сина кажу.
Хотілося розпитати, які плітки про мене ширилися, але я розуміла, що Микола Олександрович не стане мені їх переказувати. Важливо те, що сам він у них не вірить. Це дуже важливо! Бо цю людину я поважала.
Не знала, що йому відповісти. Стропи не знайдені, Сергій і виконроб твердитимуть, що вони порвалися, а Яків заперечуватиме. Сергій не змінить свого рішення. Він дозволить Якову заспокоїти власну совість — а разом з тим і совість Надійки — але від попередніх тверджень не відступиться. Правда, в мені жевріла надія, що виконроба все ж таки змусять подати головний речовий доказ, але певності в цьому я не мала.
— Візьміть себе в руки, Софіє Кирилівно, — по-дружньому торкнувся мого плеча Микола Олександрович. — До речі, тут завтра буде професор Ващенко... Здається, він вами цікавиться.
Головлікар, побажавши мені спокійного черґування, вийшов.
А я думала про своє. Яків і Сергій не можуть бути винні разом — провина одного виключає провину другого. Винні разом можуть бути лише Яків і виконроб. І, напевне, виконроб винен більше, ніж Яків...
Вдосвіта я згадала, що сьогодні має приїхати професор Ващенко — відомий психіатр, що колись обстежував Василя. Його запросили до хворого, який після смерті дружини перебував у стані тяжкої депресії. Але чому Микола Олександрович натякнув, що професор мною цікавиться? Може, він сам попросив мене оглянути?..